Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
— Панночко Маріс! — люто вереснула вона. — Про що ми оце щойно балакали?!
Але Маріс не мала гумору для подальших сперечань. Утягнувши за собою в опочивальню Чіпуса, вона з ляском прибила двері й повернула ключа.
— Маріс! — залементувала Вельма. — Маріс, відчини негайно!
— З якого б то дива? — прокричала у відповідь Маріс. — Він мій батько, і я маю право його навідати.
Вельма оніміла. Маріс припала вухом до дверей. Мить у коридорі стояла тиша, відтак нянька почовгала углиб коридору.
Поволеньки, ледь не ляскаючи зубами з нервового напруження, Маріс повернулася кругом. Чому її батько не зронить ані звуку? Хіба можна заснути в гармидері, як отой, що вони допіру наробили всім кагалом. Вона вп’яла очі в низенький світник на коминковій полиці, неспроможний розігнати густої кімнатної тьми.
Прихопивши його з собою, Маріс рушила до ліжка. Ось світло ковзнуло по батьковім виду… Маріс ахнула.
Увесь обкладений подушками і попідтикуваний зусібіч ковдрою, Найвищий Академік виглядав ще гірше, ніж образ, створений у її уяві. Блідий, виснажений. З-під поплямлених кров’ю бандажів на голові вибиваються пасма волосся. Та найдужче гнітять його очі. Дивляться просто себе — не кліпаючи, нічого не бачачи, — досі сповнені жахіть, свідком яких їм довелося стати.
— Тату! — зойкнула Маріс. Вона злізла на ліжко і міцно обняла його, припавши щокою до його кістлявих грудей. Тіло Лініусове було заклякле та холодне; і якби не калатання серця біля самого її вуха, можна б подумати, що Найвищий Академік неживий. — О, тату, що за лихо тебе спобігло?
Нараз біля стіни світлиці заскреготіло. Озирнувшись, Маріс побачила, як Чіпус розчиняє віконниці.
— Який жахливий морок, яка жахлива сутінь, — бубонів старий. — Світло — ось чого потребує Лініус.
Самотній промінчик сліпучого світанкового сонця вдерся в покій і ковзнув по долівці. Світло торкнулося обличчя враженого шоком професора, той моргнув раз, другий…
— Маріс, — нагукав він тихим деренчливим голосом.
Маріс усміхнулася. Стала навколішки, ніжно поцілувала батька в лоба.
— Чолом! — привіталася дівчина.
— Чого ти плачеш? — запитав батько. В очах його малювався подив.
— Я не плачу, — шморгнула носом Маріс.
Не кажучи ні слова, професор підніс вихудлу руку до її щоки, зняв пучкою вказівного пальця сльозу і показав їй.
— Скажи мені, що завдає тобі жалю? — лагідно допитувався він.
— О, тату! — заридала Маріс і знов обняла Лініуса. — Я так переживала за тебе. Оті всі порізи та подряпини… і твоє вухо! Що з тобою сталося?
— Тихіше, Маріс, — мовив Лініус, беручи її обличчя у свої руки і пестячи пальцями її коси. — Усе вже позаду. Я повернувся. Я живий. Я… — Тільки тут він завважив сильветку проти вікна. — Небо святе, а то хто такий?
Маріс відхилилася від батька і роззирнулася по хаті.
— То… — почала дівчина.
Але Чіпус уже застережливо підніс пальця до вуст. Він приступив до ліжка, тримаючись осторонь від сліпучого світла, і відкинув каптура.
— Скажи-но мені, Лініусе, — стиха озвався Великий Бібліотекар. — Чи впізнаєш ти свого давнього друга? — Чіпус осміхнувся. — Чимало води вже втекло.
Згоряючи з нетерплячки, Маріс поглянула на батька, потім на Чіпуса, потім — знову на батька. Спершу вона догледіла в його очах замішання, тоді він почав щось пригадувати, і нарешті розплився в широкій дитячій усмішці.
— Чіпус Семиджерел, — промовив він, недовірливо хитаючи головою. — Чи може, я ще не пробудився зі сну? Ніколи не думав, що доживу до такого дня…
— Вітаю тебе, Лініусе! — Чіпус ступнув уперед і потис йому руку. — Я — не сон.
— Але ти ж наче покинув Санктафракс, — кволо упирався Лініус. — Мені сказали…
— Тобі сказали, ніби я повернувся до Темнолісу, — перебив Чіпус, — аби спокійно провадити там свої землезнавчі студії.
— Достеменно так, — кивнув головою Лініус.
— Я сам розпустив ті чутки, — пояснив Чіпус. — Навіщо комусь знати, що Велика бібліотека не лишилася покинутою напризволяще.
— Чи не хочеш ти сказати, що цей весь час переховувався у Великій бібліотеці? Але ж… — Лініус спантеличено вмовк. — Але ж я й сам там бував. Учащав туди. І ніколи тебе не бачив.
— Бо я не хотів, щоб ти мене бачив, — сказав Чіпус просто.
— Але чому? — здивувався Лініус. — Якби тільки… — Голос його урвався.