Під скляним ковпаком

Я вважала, що перший чоловік, із яким я спатиму, має бути розумним, щоб я його поважала. Ірвін у свої двадцять шість був штатним викладачем університету й мав бліду безволосу шкіру підлітка-вундеркінда. Також мені був потрібен досвідчений чоловік, щоб надолужити мою нестачу досвіду, а кількість Ірвінових «леді» гарантувала виконання цього пункту. Крім того, з міркувань безпеки я хотіла мати діло з тим, кого не знала до і з ким не планувала знатися після, — немов з офіційною особою на кшталт шамана в оповідках про племінні звичаї.

Наприкінці вечора жодного сумніву щодо Ірвіна в мене не лишилося.

Відколи я дізналася про розбещеність Бадді Вілларда, власна цнота висіла на моїй шиї млиновим жорном. Вона так довго була для мене невимовно важливою, що я просто звикла берегти її в усі способи. Я берегла цноту п’ять років, і мене від того вже нудило.

І коли Ірвін узяв мене на руки в себе у квартирі та поніс, розм’яклу й туманувату від вина, в антрацитову темряву спальні, я прошепотіла:

— Ірвіне, я, мабуть, маю в дечому зізнатись. Я незаймана.

Він засміявся й рішуче вклав мене на ліжко.

За кілька хвилин здивований вигук засвідчив, що насправді Ірвін мені не повірив. Як же добре, подумалось мені, що я здогадалася вживати протизаплідних заходів удень, адже того пізнього вечора, після всього випитого вина, я навряд чи змусила б себе виконати таку тонку й важливу процедуру. Я лежала на грубій Ірвіновій ковдрі, гола й зосереджена, і чекала, коли дивовижна зміна якось проявиться.

Але я не відчула нічого, крім гострого й несподівано сильного болю.

— Боляче, — сказала я. — Має бути так боляче?

Ірвін не відповів. А потім сказав:

— Буває боляче.

За якийсь час Ірвін підвівся й пішов у ванну, і я почула шум води. Я не була впевнена, чи він довів бажане до кінця, чи не завадила йому моя цнота в якийсь непередбачуваний спосіб. Хотіла запитати в нього, чи я досі цнотлива, але почулася збентежено. З-поміж ніг сочилася тепла рідина. Я опустила руку й обережно торкнулася.

Коли піднесла руку до світла, що падало з ванної, пальці здалися чорними.

— Ірвіне, — сказала схвильовано, — дай мені рушник.

Ірвін вийшов, нижче пояса замотаний у рушник, і кинув мені інший, менший. Я затисла його між ніг і майже одразу прибрала, щоб глянути. Рушник був напівчорним від крові.

— Я стікаю кров’ю! — я перелякано скинулася на ліжку.

— Та це часто трапляється, — запевнив Ірвін. — З тобою все буде добре.

Тоді в моїй пам’яті зринули історії про перші шлюбні ночі, скривавлені простирадла й червоні чорнила для дефлорованих наречених. Мені хотілося знати, чи багато витече крові, і я лягла на спину, притиснувши рушник до себе. Я збагнула, що кров і є відповіддю на моє питання. Я вже ніяк не могла бути незайманою. Я всміхнулася до темряви. Я почувалася частиною великої традиції.