Під скляним ковпаком

Ірвін не відповів. А потім сказав:

— Буває боляче.

Ми з Ірвіном познайомилися на сходах Бібліотеки Вайднера. Я стояла на верхній сходинці, дивилася на будівлі з червоної цегли, що оточували засніжену квадратну площу перед бібліотекою, і от‑от мала бігти на тролейбус до клініки, коли високий молодий чоловік в окулярах на доволі неприємному, однак розумному обличчі підійшов до мене й запитав:

— Перепрошую, не підкажете, котра година?

Я глянула на годинник:

— П’ять по четвертій.

Тоді чоловік по-іншому перехопив стос книжок, який ніс перед собою, мов обідню тацю, і я побачила кістлявий зап’ясток.

— Чому питаєте, якщо маєте годинник?

Чоловік похмуро глянув на свій годинник. Підніс руку до вуха й потрусив.

— Не працює, — і грайливо всміхнувся. — Куди ви зараз?

Я ледь не відповіла, що повертаюся в психлікарню, але чоловік здався багатонадійним, тож я передумала.

— Додому.

— Може, хочете спершу випити кави?

Я вагалась. У клініку треба було повернутися до вечері, і я не хотіла запізнюватися, коли була вже за крок до остаточної виписки.

— Одну малесеньку чашечку?

Я вирішила потренувати свою нову нормальну особистість на цьому чоловіку, який, поки я вагалася, назвався Ірвіном і розповів, що має добре оплачуване місце викладача математики, тож я відповіла: «Згода!» — і підладилася під Ірвінову ходу, і поруч із ним покрокувала вниз по сходах, закутих у крижаний панцир.

Спокусити Ірвіна я надумала вже після того, як побачила його кабінет.

Ірвін жив у темній підвальній квартирі на одній із занедбаних вулиць Кембриджа й привіз мене туди — на пиво, як він сказав, — після трьох чашок гіркої кави в студентській кав’ярні. Ми сиділи в його кабінеті на м’яких оббитих шкірою стільцях в оточенні стелажів із незрозумілими запилюженими книжками, де з кожної сторінки на мене дивилися, наче вірші, стовпчики довжезних формул.

Коли я пила перший кухоль пива — ніколи доти мені не випадало пити холодне пиво посеред зими, але я взяла склянку, щоб мати в руці щось тверде, — задзеленчав дзвінок.

Ірвін ніби трохи зніяковів.

— Гадаю, це одна леді.

Він мав дивну старосвітську звичку називати жінок «леді».

— Гаразд, запросіть її, — відповіла я з широким жестом руки.

Ірвін похитав головою:

— Ви її засмутите.

Я сховала усмішку в холодному пивному бурштині.

Дзвінок безапеляційно задзеленчав удруге. Ірвін зітхнув і пішов до дверей. Щойно він зник із поля зору, я прослизнула у вбиральню, звідки під прикриттям алюмінієво-сірих жалюзі спостерігала, як Ірвінове обличчя визирнуло зі шпарини дверей, мов голова морського чорта.

Повнотіла й повногруда слов’янська жінка у вільному светрі з натуральної вовни, фіолетових штанах, чорних оздоблених каракулем ботиках на підборах і каракулевій шапці випускала білі хмари слів у морозяне повітря. Коридорним протягом до мене доносило голос Ірвіна: