Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— І де це ми? — дивується їх благородь. Та хто ж знає?
— А де ви ніж узяли? — питаю і показую ніж, яким мене їх благородь урятував, а потім я його.
— У чоботі був. Ти в себе подивися, — каже їх благородь. Ага, я ж у чоботях! Плисти ще в них було незручно. Якогось дивного фасону чоботи, нічого схожого не бачив. Лізу дивитися в чоботи, а там така кишеня зроблена, і в ній ніж. А в іншому чоботі — револьвер. Тільки води ж набрався, набої, мабуть, мокрі стали.
— Звідки у нас зброя? — дивуюся, бо ж сиділи в акваріумі голі та босі.
— Та дав, мабуть, хтось, — анітрохи не журиться їх благородь.
— Для чого?
— Не знаю. Може, щоб не пропали в лісі. Бачиш он, які тут чудовиська, — їх благородь і собі револьвер дістав, бавиться з ним, наче дитина.
Але мені така турбота підозріла Турбуються для чогось. Іду, оглядаюся. Але ліс навколо, зеленою стіною. Так затуляє, що сонця не видно. Деремося крізь хащі, роздивляюся я одяг наш. Який теж невідомо звідки взявся. Блакитний такий матеріал, міцний, мене он чудовисько зубами м’яло, лише в кількох місцях штани продірявило.
— Що, Ваню? — дивується їх благородь, бо я несподівано став, наче стовп кам’яний. — Що таке?
А я про сонце згадав, якого з хащ не видно. То ми йшли, було воно попереду, а зараз наче у потилицю пече. Трохи ж зовсім часу пройшло, як таке може бути? Невже ввижається? Я на найближче дерево стрибнув, почав дертися.
— Ваню, та що з тобою? — аж дратується трохи їх благородь і дивиться знизу, куди ото я поліз. Я й сам дивуюся, але не тому, що на дерево поліз, а з того, що бачу. Щипаю себе, аж боляче, але не прокидаюся. Бачу, що бачу.
— Ванько, та що таке? — вже гнівається їх благородь.
— Лізьте сюди! — шепочу я.
— На дерево? Та я офіцер!
— Швидше! — сичу я, і Мельников таки дереться деревом Залізає до мене, дивиться уважно.
— Ну, що?
— Оце що наді мною? — тицяю я пальцем у небо. Мельников дивиться, куди я вказую, мружиться. Потім на мене дивиться.
— Ваню, ти що, з дуба впав?
— Ні, але скажіть, от що то?
— Ваню, то сонце! Чи ти зовсім здурів від цих пригод! Чого ти посміхаєшся?
— Сонце? — питаю я загадково. — А ото тоді що? — киваю їх благороді за спину.
— Що? — він дивиться на мене.
— У вас, за спиною, що?
Мельников недовірливо посміхається, але таки озирається.
— Йоп! — тільки і вигукує. Бо ж за Мельниковим сонце. Теж сонце, таке саме, як і над нами. Ну, нехай не таке, нехай трохи більше і не таке червоне, але вже друге сонце!
Вирячилися їх благородь і дивляться з одного сонця на інше. Отак і сидимо на дереві кілька хвилин, поки штабс-капітан отямлюється.
— Ваню, два сонця!
— Так і я про що!
— Як це, Ваню?
— Не знаю. Це ж ви в університетах училися, книжки читали. Якось так.
— Ваню, два сонця! — веде своє Мельников, якого я ще ніколи не бачив таким здивованим.
— Ага, два, — киваю.
— Такого не може бути!
— Але і нас двоє! Тверезі, не божевільні. Як же не може бути, коли бачимо? — питаю я. Власним очам вірю, вони мене ніколи не підводили. Якщо бачу, то так воно і є. Два сонця.
— В мене, звісно, з астрономії трійка була, але точно пам’ятаю, що сонце одне! — не дуже впевнено каже Мельников.
— Так точно, одне, з цим ніхто і сперечатися не буде! Як є одне!
— А тут два? — розводить руками їх благородь.
— Два, — киваю я, і ми замислюємося.
Згадую я все, що відбувалося. З самого початку. Дитину Гусятинського, самовар той, що літав, отих Слимаків у залізних фігурах, потім дні в акваріумі, напад Срібних, як вони Федьку вбили, а потім ми падаємо, озеро, чудовиська, дивовижний порятунок і ось два сонця. Хай Бог милує, дива які!
Нічого я не розумію, стою на гілці дерева, очима кліпаю, коли чую, що крекнули їх благородь. Дивлюся на них, а вони очі вирячили, пальцем кудись мені за спину вказують. Аж побіліли. Я так обережно повертаюся, а сам револьвер намацав і про ніж не забув. Думав, може, чудовисько яке. Тільки гірше вийшло, бо ще одне сонце на небі, третє вже.
Спересердя аж сплюнув. Третє! Наче другого замало! Три сонця! Та що це за маячня така? Знущання, чи що?
— Ваню, третє? — питає Мельников. Я перерахував уголос. Одне в нього за спиною, одне над нами, ще одне позаду мене. Три. Третє.
— Як це, Ваню?
А що я скажу, коли і в самого аж голова болить від запитань? Аж скривився я, коли стрілянина почулася. От чесне слово, звук тих пострілів видався мені кращим за передзвін лаврський! Їх благороді теж. Так зраділи, що аж обніматися кинулися!
— Постріли!
— Постріли!
— Гвинтівки!
— І револьвер!
— Побігли!
Майже злетіли ми з дерева і побігли на постріли. Навіть не замислювалися, що це там за війна і чи не варто нам сховатися та перечекати. Ото після трьох сонць так більше вже нічого не боялися. Біжимо лісом, коли чуємо, що стрілянина вщухати почала.
— Швидше, Ваню! — кричить мені Мельников. Я і так розумію, що швидше. Головне не запізнитися! Бо де стрілянина, там і стрільці. Люди. А значить, можна їх розпитати, і все вони пояснять.
Біжимо, коли вискочили з лісу на галявину. А там справді люди, стоять колом, балакають про щось.
— Люди! — заволав Мельников, і до них. А люди ті на нас стволи наставили. Багатенько так. І не тільки стволи. Бо озброєні були різноманітно. Та й самі люди дивні. — Стій! — кричать мені їх благородь. Сам он зупинився, руки підняв, наче здається. Ну, і я так само. Стоїмо, а люди до нас наближаються. Яких там тільки немає. Один чорний, немов вугіллям вимазаний, та ще голий майже, тільки у спідниці з трави. Інший у пір’ї, немов виваляли його, худий, засмаглий. Ще один в армійському однострої, а колір шкіри теж наче у вугіллі валявся, тільки відмитий трохи. Ну, й інші дивнуваті. Підійшли до нас із їх благороддю, зброю не опускають, дивляться.
— Доброго дня, — каже Мельников, посміхається радісно. Йому один із озброєних, мабуть офіцер, у червоному такому однострої, щось каже. Не по-нашому. Я нічого не зрозумів, а їх благородь як давай цвірінькати. Завели розмову. Балакали кілька хвилин, потім той, у червоній формі, махнув рукою, мовляв, усе, опускайте зброю. Хтось опустив, а хтось і ні. Тоді їх благородь до них звернулися. Теж не по-нашому. Щось іще побалакали, тоді вже всі зброю опустили. Один хлопець у шкіряних штанях і шапці такій великій дістав цигарки, пригостив, закурили всі, окрім того негра у однострої. Він сигару мав, це як цигарка, тільки товста і без паперу, з самого тютюну скручена. Стоїмо, смалимо.
— Де ми? — питаю тихенько у їх благороді.
— А бозна. Ніхто не знає.
— А як вони тут опинилися?
— Та так само, як і ми. Викрали їх, а потім тут викинули. Прокинулися, коли падали.
— Навіщо ми тут?
— Ніхто не знає.
— А чому сонця три?
— Теж.
— А хто вони?
— О, та тут дуже різні люди, Ваню, такий набір, що в житті й не зустрінеш! — невідомо з чого радіє їх благородь.
— Та бачу я. А розкажіть, хто є хто?
— Ну, дивися. Оце у червоному — офіцер британської королівської армії Рідлі Скотт.
— Ну й прізвище!
— То в нас воно дивно звучить, а в них найзвичайнісіньке, як Петренко у вас у Малоросії. Ага, ото біля нього теж в однострої — П’єр Алімадже — зуав, тобто солдат французьких колоніальних військ. Ото в пір’ї весь — ватажок індіанців з Аризони, це штат такий в Америці. Отой чорний і в спідниці — зулуський воїн.
— Який?
— Зулуський. Це такі дикуни, з Африки.
— То ми в Африці? Ви ж казали, що ті чудовиська...
— Крокодили.
— Ага, крокодили, з Африки?
— Ні, кажуть, що це не Африка. Рослини інші і тварини. Так, он отой білявий — це бур.