Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Хлопці сиділи на твердих лавах і тремтіли від холоду, одягнені не за погодою в шорти й бавовняні майки. Сонце вже зайшло, і величезний внутрішній простір човнової станції продувався протягами і був незатишний. Вечір був кусюче холодний. Вікна на великих розсувних дверях підмерзли по кутках. Це було 14 січня 1935 року, перший збір екіпажа в новому році. Хлопці і кілька репортерів очікували на Ела Ульбріксона, що мав викласти свій план на майбутній сезон перегонів. Після довгого, незручного чекання Ульбріксон вийшов зі свого офісу і почав говорити. На той час, коли він закінчив, нікому в приміщенні вже не було холодно.

Він почав просто, оголосивши зміну базової стратегії. Замість того, щоб братися за тренування відносно повільно протягом перших кількох тижнів зимової чверті, як вони зазвичай робили, опрацьовуючи деталі форми і техніки в очікуванні поліпшення погоди, тепер вони веслуватимуть щодня, від самого початку цього року, і до біса ту погоду. Найперше, вони мали працювати над досягненням своєї найкращої фізичної форми, а вже потім турбуватися про вдосконалення техніки. Більше того, усі вони, а не лише другокурсники, мали почати змагатись між собою командами з усталеним складом, тому екіпажі не будуть змішувати. І перегони відбуватимуться за найвищими ставками. Це не буде звичайний сезон. «У ті чи інші роки, — заявив він, — екіпажі Вашингтона завойовували найбільші призи в Америці. Однак вони ніколи не брали участі в Олімпійських іграх. Це наша мета». Форсовані зусилля з підготовки до поїздки в Берлін у 1936 році та завоювання там золота мали розпочатися того вечора.

Відкинувши свою звичну стриманість і попри присутність журналістів на станції, Ульбріксон почав говорити дедалі енергійніше, ба навіть емоційно. Існує більший потенціал у цьому приміщенні, сказав він, ніж він будь-коли бачив на човновій станції за всі свої роки у веслуванні і тренерстві, більший, ніж він будь-коли сподівався побачити знову у своєму житті. Він сказав хлопцям, що десь серед них є найкращий екіпаж із будь-коли бачених раніше у Вашингтоні. Кращий, ніж видатний екіпаж 1926 року, який він сам привів до перемоги в Поукіпзі. Кращий, ніж знамениті екіпажі Каліфорнії, що здобули олімпійське золото у 1928 і 1932 роках. Можливо, навіть кращий за всі, що Вашингтон коли-небудь побачить у майбутньому. Дев’ять із них, заявив він на закінчення своєї промови так, ніби це уже був довершений факт, стоятимуть на подіумі переможців у Берліні в 1936 році. І це мало стати вибором кожного з них — буде він там чи ні. Коли Ульбріксон закінчив, хлопці схопилися на ноги і вітали його виступ схвальними вигуками, аплодуючи здійнятими над головами руками.

Цей виступ був настільки нехарактерним для Ела Ульбріксона, що привернув увагу кожного, хто виявляв хоч найменший інтерес до веслування. Наступного ранку «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» торжествував: «Нова ера в академічному веслуванні Вашингтона. Можлива участь в Олімпійських іграх у Берліні!» Газета «Вашингтон Дейлі» повідомляла, що «незважаючи на сильний холод, човнова станція минулого вечора випромінювала більше вогню і сили духу, ніж протягом багатьох днів за увесь рік».