Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

На човновій станції швидко спалахнула тотальна війна. Мляві суперництва, що виникли під час осіннього сезону, тепер перетворилися на відкриті битви. Очі, які раніше холодно відводились один від одного, зараз зчіплювались між собою прямими крижаними поглядами. Випадкові буцання плечима перетворились на відверті поєдинки зі штовхання. Двері шафок зачинялися зі стуком. Хлопці лаялись між собою. Злість таїлась у їхніх серцях. Брати Сід і Джордж Лунди — один у човні другокурсників, інший — в юніорському, тепер щодня заледве віталися один до одного невиразним буркотінням.

Дев’ять хлопців у човні другокурсників були впевнені, що Ульбріксон говорив безпосередньо до них і про них. Вони змінили свою веслувальну примовку «М-І-B» на «L-G-В». Коли їх питали, що це означає, вони усміхались і казали: «Let’s get better — Давайте станемо кращими». Але то була неправда. Це означало: «Йдемо на Берлін». Це стало своєрідним секретним кодом, що втілював їхні амбіції. Але вони, як і раніше, зазначалися на дошці як човен номер чотири з п’яти, незалежно від того, що саме скандували на воді. І Ульбріксон, принаймні публічно, здавалося, більше брав до голови інших хлопців. Зокрема, протягом найближчих кількох тижнів у розмовах із кожним репортером він, схоже, надавав більше ваги золотим перспективам загребного основної університетської команди, хлопця на ім’я Бруссас С. Бек-молодший. Батько Бека був менеджером культового універмагу Сіетла «Бон Марше» і запеклим противником профспілок, відомим тим, що наймав шпигунів, які прослизали в профспілки і все доповідали йому. Він також у свій час був видатним загребним веслом в екіпажі Вашингтона і пізніше головою Ради правління програмою веслування університету Вашингтона. Його власний батько був одним із найвизначніших першопоселенців Сіетла, що заснував великий маєток у околицях Равенна Парк, на північ від університету. Бізнесове співтовариство і велика кількість випускників дуже хотіли зараз бачити, як молодий Бек веслує за університетську команду Вашингтона. Він міг мати чи не мати той самий потенціал, про який торочив Ульбріксон, але, без сумніву, він був тим хлопцем, якого тренери воліли тримати біля себе задля ощасливлення випускників. Джо, наприклад, відразу звернув на це увагу. Бек був, досить очевидно, одним із хлопців, яким не доводилось турбуватися ні про гроші, ані про те, щоб одягнути чисту сорочку. Джо сумнівався, чи йому взагалі доводилось турбуватись бодай про що-небудь.