Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Незважаючи на все це, і незалежно від правдивості свідчень Ріфеншталь про її стосунки з Геббельсом, з’їзд 1934 року і фільм Ріфеншталь, зокрема, мали величезний успіх. «Тріумф волі» став усім, на що сподівалася Ріфеншталь, і донині він, як і раніше, розглядається багатьма як найуспішніший пропагандистський фільм усіх часів. Із колективом із 172 осіб, у тому числі 18 операторами у формі СА, щоб змішатися з натовпом, Ріфеншталь зняла події того тижня з кожного можливого кута, використовуючи методи, які ніколи доти не були випробувані в документальному кіно — камери на операторських платформах, що рухались уздовж рейок; камери, встановлені на платформах ліфта для динамічних видів з повітря; камери в ямах, виритих на рівні землі, для зйомки нацистських діячів знизу вгору по наростаючій. І камери впіймали все: півтора мільйона членів партії в уніформі, що марширували оглушливим синхронним кроком, стояли в масованих прямокутних лавах, досконалих у своїй однорідності та узгодженості; виступи Рудольфа Гесса, Геббельса і самого Гітлера, що стукав по трибуні, з палаючими очима і слиною, що летіла з рота; монументальну архітектуру Шпеєра, масивні кам’яні будівлі, що своєю вагою і солідністю надавали враження непереборної могутності, широкі відкриті простори, що наводили на думку про необмежене честолюбство; моторошну смолоскипну ходу чоловіків СА на другу ніч, із мерехтінням факелів і спалахами магнію і багать, що висвітлювали їхні блискучі обличчя на фоні чорної ночі; ряди есесівців у чорних сорочках, що марширували стройовим кроком, не згинаючи колін, повз Генріха Гіммлера, в окулярах, з обличчям краба; величезні банери, прикрашені свастиками, що розвівалися на тлі майже кожного кадру. Якщо ви маєте в голові будь-яке зображення нацистського видовища і влади, швидше за все, воно походить, безпосередньо або побічно, із «Тріумфу волі».
Але, мабуть, найстрашніші зображення з фільму Ріфеншталь були, здавалося б, найбільш безневинними. Вони були зняті третього дня з’їзду, коли Гітлер звернувся до десятків тисяч хлопців із «Гітлерюгенду», молодіжної організації Гітлера, та його молодшої гілки, «Дойче Юнгфольк». Служба молоді в «Гітлерюгенді» тоді ще не була обов’язковою — це станеться пізніше. Це були хлопці, які вже насправді вірили фюрерові і були налаштовані на запеклий антисемітизм. Одягнені в короткі штани, сорочки кольору хакі і шийні хустки, для всього світу вони виглядали як бойскаути зі свастикою на нарукавних пов’язках, віком від 18 до 10 років. Багатьом із них судилося стати членами СС або СА.
Стоячи на трибуні, Гітлер звернувся до них безпосередньо, тикаючи в повітря однією рукою, стиснутою в кулак. «Ми хочемо, щоб наші люди були покірні, — просторікував він. — Ви маєте практикувати покірність! Перед нами лежить Німеччина. У наших серцях палає Німеччина. І за нами йде Німеччина!» На полі камери Ріфеншталь повільно переїхали вгору і вниз до лав хлопчиків, з лінзами, злегка відхиленими догори до їхніх облич. Ніжний осінній вітерець куйовдив їхнє переважно світле волосся. Їхні очі сяяли завзяттям, освітленим довірою. Їхні обличчя були настільки сповнені витонченості, такі невинні, такі досконалі, що навіть сьогодні, навіть у старому чорно-білому фільмі, можна майже побачити рожевий рум’янець на щоках. І все ж, багато з них були обличчями молодих людей, які одного дня вириватимуть заплаканих дітей із рук матерів і гнатимуть їх у газові камери; які накажуть польським жінкам роздягнутися догола, вишикують їх на краю траншеї і розстріляють у спину; які замкнуть усіх жінок і дітей французького міста Орадур-сюр-Глан у сараї і підпалять його.
Лені Ріфеншталь зробила свою справу добре, і Гітлер був задоволеним. Трохи менше ніж через 2 роки по тому, у 1936 році, вона отримала можливість зробити ще один пропагандистський фільм, який знову буде тішитися зображенням молодості, краси і витонченості, та який знову здійснить велике і зловісне шахрайство над світом.
Коли осінній семестр в університеті закінчився, Джо попрямував додому, щоб у Секвімі провести Різдво із Джойс і її сім’єю. Усю осінь він із нетерпінням чекав на зимові канікули та можливість проводити час із Джойс деінде, окрім безвідрадної студентської їдальні.
Тільки-но він зібрався залишити місто, як заголовок у щоденній газеті привернув його увагу: «Старшокурсники стикаються із життям у боргах та браком робочих місць». Стаття примусила його впасти у відчай. Середня заборгованість серед випускників склала 200 доларів, говорилося в ній, а середній рахунок за 4 роки навчання був вищим за 2 тисячі. Обидві суми були приголомшливими грошима для когось, на зразок Джо в 1934 році. Але найдужче, коли він читав статтю, його самого здивувало відкриття, що «більше половини опитаних чоловіків отримують свою університетську освіту не за власний рахунок, а їхні витрати сплачуються батьками або родичами, які не очікують компенсації» — це він пам’ятатиме ще багато років по тому. Уся передумова боротьби Джо за те, щоб залишитися в університеті, була перспективою більш багатообіцяючого майбутнього пізніше. Йому навіть не спадало на думку, що двері не відкриються просто для людини з вищою освітою. І знову дорогою додому з голови йому не сходила думка, скільки однокласників, вочевидь, навіть не турбуються про гроші, скільки з них мають людей, що опікуються ними, розщедрюючись на тисячі доларів, які вони ніколи не очікують побачити знову. Стаття розбурхала в ньому давній неспокій і невпевненість у собі, що завжди погрожували піднятись на поверхню. І вона додала щось нове до цієї суміші — отруйну дещицю заздрості.