Хатина дядька Тома

— А що там таке з Дольфом? — запитала Марі.— Цей бовдур став такий нахабний, що мені вже просто несила терпіти. Якби мені хоч на час цілковито взяти його під свою владу! Я б швидко привела його до тями.

— Твої слова, люба, як завжди, слушні й розумні,— сказав Сен-Клер.— А з Дольфом річ ось у чім: він так довго наслідував мої манери й чесноти, що зрештою перестав помічати різницю між собою і своїм хазяїном. От мені й довелося нагадати йому про цю різницю.

— Яким чином? — спитала Марі.

— По-перше, я змушений був розтлумачити йому, що волію зберегти хоч деякий свій одяг для себе самого. Далі я трохи обмежив його надмірні витрати одеколону, а до всього того був такий Жорстокий, що дозволив йому користуватися лиш десятком моїх батистових хусточок. Цей останній захід особливо обурив Дольфа, і мені довелося зробити йому лагідну батьківську вимову.

— О Сен-Клер! Коли вже ти навчишся поводитись із прислугою? Твоя поблажливість просто огидна! — мовила Марі.

— А яка, зрештою, шкода з того, що цей бідолаха хоче бути схожий на свого хазяїна? Коли вже я виховав його так, що для нього нема нічого милішого, ніж одеколон та батистові хусточки, то нехай собі тішиться.

— А чому ви не виховали його краще? — різко й вимогливо запитала міс Офелія.

— Забагато клопоту. Лінощі, сестрице, лінощі — ось що занапащає людські душі. Коли б не лінощі, я й сам був би справжній ангел.

І, сівши за піаніно, Сен-Клер заграв якусь веселеньку мелодію.

Що ж до Тома, то йому тепер, як кажуть, нарікати на життя не доводилось. Маленька Єва, щиро прихилившись до нього душею — тут була й неусвідомлена вдячність, і добра ласка її благородної натури,— попросила батька приставити Тома до неї за доглядача у всіх її прогулянках та виїздах верхи. І Томові було звелено облишати всі інші справи й супроводити панночку Єву щоразу, як він буде їй потрібен. Певне, читач і сам розуміє, що цей наказ аж ніяк не був йому неприємний. Тепер він завжди ходив добре вдягнений, бо Сен-Клер дуже дбав про зовнішній вигляд прислуги. Робота в стайні тільки називалася роботою, бо насправді Том мав лише назирати за своїм помічником х давати йому настанови. Марі Сен-Клер рішуче зажадала, щоб від нього не тхнуло кіньми, коли він підходить до неї, і щоб його взагалі не приставляли до брудної роботи, бо, мовляв, її нерви не витримують неприємних запахів і найменшого такого випадку буде досить, щоб навіки покласти край її земним стражданням. Отож Том і красувався в ретельно вичищеному сукняному костюмі, незаймано-білому комірці та рукавичках, гладенькому касторовому капелюсі й лискучих чоботах. Усе це надавало його добродушному чорному обличчю вельми поважного вигляду.