Хатина дядька Тома

— Я рада, що ти теж ідеш прогулятися. Знаєш що, няню,— і дівчинка обняла її за шию,— візьми-но мій флакончик з нюхальною сіллю.

— Та що ви! Це ж така гарна золота штучка, ще й з діамантами! Ні, панночко, не можна, ніяк не можна.

— Чому не можна? Тобі він потрібен, а мені ні. Коли в мами болить голова, вона завжди нюхає сіль, і їй стає легше. Ні, ти повинна його взяти, зроби мені приємність.

— І що вона каже, рибонька моя! — мовила няня. Єва швидко засунула флакончик їй у пазуху, поцілувала її і побігла вниз до матері.

— Чого ти там затрималась?

— Я спинилася тільки на хвилинку віддати няні свій флакончик з нюхальною сіллю.

— Єво! — мовила Марі, гнівно тупнувши ногою.— Віддати няні свій золотий флакончик! Коли вже я навчу тебе гідно поводитись? Ану зараз же йди мені й забери його назад!

Похнюпивши голову, дівчинка знехотя повернулась іти.

— Слухай, Марі, дала б ти дитині спокій,— сказав Сен-Клер.— Нехай собі робить що хоче.

— Сен-Клер, як же вона житиме на світі? — вигукнула Марі.

— Якось проживе,— відказав Сен-Клер.— Гадаю, краще, ніж ми з тобою.

— Тату, не треба,— мовила Єва, легенько торкаючись його ліктя.— Мамі це неприємно.

— А ви, брате, їдете з нами до церкви? — зненацька спитала міс Офелія, обертаючись до Сен-Клера.

— Ні, дякую.

— Я так хочу, щоб Сен-Клер показувався в церкві,—обізвалась Марі,— але в ньому нема ані крихти благочестя. Це просто неподобно...

Дорогою Марі повчала дочку:

— Ти повинна зрозуміти, Єванжеліно, що бути доброю до слуг можна й треба. Але ніяк не годиться ставитись до них так, мов до родичів або людей одного з нами кола. От якби няня захворіла, хіба ти поклала б її на своє ліжко? ,

— Ну звісно, мамо, що поклала б,— відказала Єва.— Адже так мені було б зручніше її доглядати, та й, знаєш, моє ліжко краще, ніж її.

Від цієї відповіді, що виказувала цілковитий брак моральних підвалин, Марі охопив справжній розпач.

— Що мені зробити, щоб ця дитина зрозуміла мене? — вигукнула вона.

— Нічого,— промовисто відказала міс Офелія. Якийсь час Єва сиділа принишкла й засмучена.

Та, на щастя, діти не довго пам’ятають прикрі враження, і незабаром вона вже весело сміялася, видивляючись у віконце карети, що гуркотіла дорогою.

Розділ XVII

ЯК ЗАХИЩАЄТЬСЯ ВІЛЬНА ЛЮДИНА

Наближався вечір, і знайомий нам будинок квакерів знову ожив. Рейчел Геллідей нечутно снувала по кімнатах, вибираючи із свого запасу всілякі речі для наших втікачів, що того вечора мали вирушити в дальшу дорогу. Надвечірні тіні простяглися на схід: червоне сонячне кружало в задумі стояло над обрієм і його скісне проміння осявало затишним золотавим світлом невеличку кімнату, де сиділи Джордж і його дружина. Джордж тримав на колінах хлопчика, а в руці його лежала Елізина рука. Обоє були поважні й замислені, і на щоках у них видніли сліди недавніх сліз.

— Твоя правда, Елізо,— мовив Джордж.— Я знаю: все, що ти кажеш, справедливе. В тебе добре серце, куди добріше, ніж у мене, і я постараюся стати таким, як ти хочеш. Обіцяю тобі поводитись так, як личить вільній людині. Та я й раніш не мав лихих намірів і стримував себе, щоб не робити зла, навіть тоді, коли все було проти мене. А тепер я забуду минуле, скину з душі тягар образ і житиму по-доброму.