Хатина дядька Тома

Міс Офелія уважно й незворушно дослухалася до розмови. Уста її були міцно стулені, наче вона постановила собі твердо визначити свою думку, перше ніж на щось пристати.

— Няня по своєму непогана,— сказала Марі.— Вона лагідна й шаноблива, але в душі себелюбна. Ось, приміром, вона й досі тужить за своїм чоловіком і, певно, ніколи не заспокоїться. #Розумієте, коли я вийшла заміж і переїхала сюди, то, звісно, мусила забрати її з собою, а чоловіка її мій батько відпустити не міг, бо він коваль і, отже, в господарстві без нього не обійтись. Я ще тоді сказала, що їм з нянею краще забути одне одного, бо навряд чи їм колись випаде знову жити разом. Тепер я шкодую, що не наполягла на своєму й не одружила няню з кимось іншим. А все через свою дурну поблажливість — не схотіла, бачте, її неволити. Я тільки сказала їй тоді: нехай, мовляв, не сподівається побачити свого чоловіка більше як раз чи два до кінця життя, бо повітря в батьковому маєтку шкідливе для мого здоров’я і я не зможу туди їздити. Отож я й порадила їй знайти собі іншого чоловіка, та де там — вона мене не послухалась. Няня часом буває страшенно вперта, але ніхто, крім мене, цього не помічає.

— А діти в неї є? — спитала міс Офелія.

— Так, є двоє.

— Певне, вона й за ними сумує?

— Ну, а хіба могла я привезти їх сюди? Де ж би то терпіти в дамі тих малих замазур! Крім того, вони забирали в неї надто багато часу. Одначе я певна, що няня й досі на мене ображена, ще відтоді. Вона не схотіла вийти заміж за когось іншого і хоч добре знає, яка я хвора і як мені потрібна її допомога, проте, коли б її воля, вона завтра ж подалася б назад до свого чоловіка. Я таки певна цього, бо вони геть усі себелюбні, навіть найкращій них.

— Аж страх бере, як подумаєш,— сухо мовив Сен-Клер.

Міс Офелія допитливо позирнула на нього й помітила, як в очах його майнула затамована досада і як зневажливо викривились його уста.

— Няня завжди була моя улюблениця,— провадила далі Марі.— Нехай би ваші північні служниці побачили ті сукні, що висять у неї в шафі,— усі шовкові, муслінові, ще й одна з найкращого лляного батисту. Часом я просиджую до півдня, щоб оздобити їй капелюшка, коли вона збирається в гості. Вона від мене жодного лихого слова не чула. Та й шмагали її всього раз чи два у житті. Щоранку вона п’є міцну каву або чай з білим цукром. Це, звісно, нікуди не годиться, але Сен-Клерові, бачте, до вподоби, щоб його челядь розкошувала, отож вони й живуть собі, мов пани. І, як на мене, то ми й самі винні, що вони такі себелюбні і поводяться, як вередливі діти. Та я вже стільки говорила про це Сен-Клерові, що аж стомилася.

— Я теж,— озвався Сен-Клер, беручись до ранкової газети.

Єва, чарівна маленька Єва, слухала матір з отим властивим їй незбагненним виразом глибокої задуми. Тоді тихенько зайшла за материн стілець і обняла її руками за шию.