Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
— Ось кажуть, мовляв, тут держать рабів,— так, наче ми маємо з цього якісь вигоди,— провадила далі Марі.— А коли так міркувати, то я б рада хоч зараз їх відпустити.
Єванжеліна здивовано втупила в матір свої великі серйозні очі і простодушно запитала:
— То навіщо ж ти їх держиш, мамо?
— І сама не знаю. Хіба що собі на біду. Я все життя з ними мучуся. Певне, й здоров’я через них втратила, а не через щось інше. А наші, як на мене, то найгірші з усіх.
— Ну годі, Марі, ти просто сьогодні не в гуморі,— мовив Сен-Клер.— Ти сама знаєш, що це не так. Ось хоч би няня — це ж найдобріша в світі душа. Як би ти жила без неї?
— Няня серед них найкраща,— відказала Марі.— А проте й вона себелюбна страшенно себелюбна. Та й усі вони такі, це в них загальна вада.
— Себелюбство — то таки страшна вада,— серйозно мовив Сен-Клер.
— Отож я й кажу про няню,— невгавала Марі.— Ну хіба не себелюбно з її боку так міцно спати ночами? Вона ж знає, що коли я тяжко нездужаю, мені мало не щогодини потрібна якась допомога, і все ж її ніколи не добудишся. Ось і сьогодні мені знову дуже погіршало, бо я цілу ніч. тільки те й робила, що будила ЇЇ.
— Мамо, а хіба вона не сиділа біля тебе оце вже скільки ночей? — спитала Єва.
— А ти звідки знаєш? — різко мовила Марі.— Певно, вона тобі жалілася?
— Вона не жалілася, тільки казала, що тобі було дуже погано ночами — багато ночей підряді
— Чому б тобі на одну-дві ночі не взяти замість неї Джейн чи Розу? — спитав Сен-Клер.— А вона нехай би відпочила.
— Як ти можеш таке казати! — розсердилась Марі.— Ні, Сен-Клер, ти й справді нечула людина! Я така знервована, що мене дратує найменший шерех. А від дотику чужих рук я просто збожеволію. Якби няня вболівала за мене так, як належить, вона прокидалася б швидше. Я чула, що деякі люди мають по-справжньому відданих слуг, та мені такого щастя ніколи не випадало,— скрушно зітхнула вона.
Міс Офелія уважно й незворушно дослухалася до розмови. Уста її були міцно стулені, наче вона постановила собі твердо визначити свою думку, перше ніж на щось пристати.
— Няня по своєму непогана,— сказала Марі.— Вона лагідна й шаноблива, але в душі себелюбна. Ось, приміром, вона й досі тужить за своїм чоловіком і, певно, ніколи не заспокоїться. #Розумієте, коли я вийшла заміж і переїхала сюди, то, звісно, мусила забрати її з собою, а чоловіка її мій батько відпустити не міг, бо він коваль і, отже, в господарстві без нього не обійтись. Я ще тоді сказала, що їм з нянею краще забути одне одного, бо навряд чи їм колись випаде знову жити разом. Тепер я шкодую, що не наполягла на своєму й не одружила няню з кимось іншим. А все через свою дурну поблажливість — не схотіла, бачте, її неволити. Я тільки сказала їй тоді: нехай, мовляв, не сподівається побачити свого чоловіка більше як раз чи два до кінця життя, бо повітря в батьковому маєтку шкідливе для мого здоров’я і я не зможу туди їздити. Отож я й порадила їй знайти собі іншого чоловіка, та де там — вона мене не послухалась. Няня часом буває страшенно вперта, але ніхто, крім мене, цього не помічає.
— А діти в неї є? — спитала міс Офелія.
— Так, є двоє.
— Певне, вона й за ними сумує?
— Ну, а хіба могла я привезти їх сюди? Де ж би то терпіти в дамі тих малих замазур! Крім того, вони забирали в неї надто багато часу. Одначе я певна, що няня й досі на мене ображена, ще відтоді. Вона не схотіла вийти заміж за когось іншого і хоч добре знає, яка я хвора і як мені потрібна її допомога, проте, коли б її воля, вона завтра ж подалася б назад до свого чоловіка. Я таки певна цього, бо вони геть усі себелюбні, навіть найкращій них.
— Аж страх бере, як подумаєш,— сухо мовив Сен-Клер.
Міс Офелія допитливо позирнула на нього й помітила, як в очах його майнула затамована досада і як зневажливо викривились його уста.
— Няня завжди була моя улюблениця,— провадила далі Марі.— Нехай би ваші північні служниці побачили ті сукні, що висять у неї в шафі,— усі шовкові, муслінові, ще й одна з найкращого лляного батисту. Часом я просиджую до півдня, щоб оздобити їй капелюшка, коли вона збирається в гості. Вона від мене жодного лихого слова не чула. Та й шмагали її всього раз чи два у житті. Щоранку вона п’є міцну каву або чай з білим цукром. Це, звісно, нікуди не годиться, але Сен-Клерові, бачте, до вподоби, щоб його челядь розкошувала, отож вони й живуть собі, мов пани. І, як на мене, то ми й самі винні, що вони такі себелюбні і поводяться, як вередливі діти. Та я вже стільки говорила про це Сен-Клерові, що аж стомилася.
— Я теж,— озвався Сен-Клер, беручись до ранкової газети.
Єва, чарівна маленька Єва, слухала матір з отим властивим їй незбагненним виразом глибокої задуми. Тоді тихенько зайшла за материн стілець і обняла її руками за шию.