В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Коли ж 1789 року до Києва завітала Катерина II, то таж академія, вітаючи її, величала одою «На всевожделенное прибитие», в якій крім пишного славослів’я, звучала самопересторога:
Це не перший вияв плазування і раболіпства, причому в останньому слові, можливо, і всупереч емитологічній істині, прочитується «ліплення раба», а ліпити ж його тодішні столичні ідеологи з малоросів, які в їхніх руках ставали податливою глиною, замість бути неподоланним кременем. Та й самі із себе ж ліпили…
Взагалі панегірики були типовим явищем у Європі, особливо в Польщі, в Україні вони дбайливо культивалися передусім у Києво-Могилянській академії. При друкарнях були вратні посвятисти, один із них, чернігівський, Лаврентій Кризонович навіть уславився як винахідник «конклюзій і афікацій». Дифірамбами здебільшого польсько-латинськими, за узвичаєною традицією, величалися військові походи, пізніше цареслів’я, як, наприклад, «Из Малороссии. Задушевное слово дорогой памяти… Александру II…» (Одеса, 1897) П. Карнаушенка.
Зрощені на щедрому українському грунті піїти, як пише Є. Єфремов, почали «запобігати царської ласки і вносили розпусту в літературні звичаї, плодили без ліку облесливих панегіристів, сіяли нещирість і підлизництво. Письменники навперейми забігали в Москву з голосними посвятами своїх творів і тріскучими панегіриками». Гонорар отримували рублями, соболями, медом і навіть сіллю.
Тому влада з-поміж цих корисливців легко знаходила охочих для розколу і підриву національного руху.
Витворення типу чиновника-малороса «з циновими гудзиками» — це теж працювало на деформацію менталітету. Розгалужена бюрократична система російської адміністрації перемелювала і поглинала національний елемент, виховувала в ньому пристосовництво, крутійство — цей процес можна назвати культивуванням «шельменкізму» (за іменем знаменитого героя Г. Квітки-Основ’яненка писаря Шельменка, який усіма своїми діями і набутим досвідом потверджував суть свого прізвища).
Такі волосні писарі ставали не тільки перевертнями, а й п’явками на тілі своїх земляків. Не випадково І. Баштовий (І. Нечуй-Левицький) у книжці «Українство на літературних позвах з Московщиною» визвав таку гірку істину: «А коли якому й нашому припаде вища адміністративна посада, то виберуть вже такого, що в пильності й підлесливості поліційній та обрусючій завзятості перейде самого закатованного ката… В таких душах нічого нема, окрім кар’єри та своєї кишені».
Певна річ, не всі піддавалися такій ерозії. Адже Панас Мирний чи Олександр Стороженко, класики нашого красного письменства, були водночас високими посадовцями. Саме причетність до духовної України, до служіння їй словом врятувала їх від розчинення в сановному чиновницькому морі.
Місцеве українське панство рано полишало рідні гнізда, для довершення освіти воно обсідало столиці, при цьому послаблювалися, а то й переривалися живі зв’язки з батьківщиною. Та все ж українство навіть у них не було вбите остаточно: лишалися якимось солодким відлунням у душі згадки про почуті в дитинстві пісні, не в усіх були зовсім притлумлені симпатії до рідного народу, мови, історичних переказів.
Микола Садовський, розповідаючи про тріумф трупи Марка Кропивницького 1886 року в Петербурзі, наводить приклади такого прозріння. Землячки, яких було рясно в урядових установах, почали поступово признаватися: «Я-де тоже малоросе, но уже давно с Украины и говорить не умею, хотя все понимаю; очень-очень приятно познайомиться…»
Десь уже в XIX столітті усталився такий тип: свідомий українець і «общеросс», «смотря по обстоятельствам». Оця роздвоєність не давала змоги розбудити царство національної летаргії, яке живилося ще й тим, що українці увесь вік були чужими на своїй землі. Звідси пасивність, інертність, нехіть до громадської роботи, глухість до потреб національної преси (знаменита «Основа», потоплена не стільки цензурою, як байдужістю земляків).