Вождь червоношкірих (Збірник)

— Якими діамантами? — майже грубо запитав пасажир, який був незрозуміло ким.

— З тими, які йому в перуанському храмі показав лимар, — нерозбірливо пробурмотів власник Агенції. — Коли Редрут повернувся до рідного міста, мати Аліси зі сльозами на очах привела його до зеленого горбка під вербою. «її серце не витримало твоєї відсутності», — сказала невтішна матінка. «А що трапилося з моїм суперником, Честером Макінтошем?» — запитав містер Редрут, схиливши коліна перед могилою Аліси. «Зрозумівши, що Аліса вибрала тебе, — сказала мати у відповідь, — Честер став день у день хиріти, поки врешті-решт не відкрив меблеву крамницю у Гранд-Репідс. Ми чули, що його затоптав на смерть скажений лось біля містечка Сауз-Бенд в Індіані, де він оселився, щоб забути ненависну цивілізацію. Після таких життєвих перипетій містер Редрут відмовився від людського товариства і став відлюдником, як ми знаємо…» Можливо, моя історія не літературний шедевр, — закінчив парубок з Агенцією, — але головне в ній — те, що наречена залишилася вірною Редруту. Багатство нічого не значило для неї в порівнянні зі щирими почуттями. Я схиляюся перед жінками й обожнюю прекрасну стать занадто сильно, щоб навіть припускати протилежне.

Оповідач замовк, не забувши скосити оком у куток, де влаштувалася леді.

Наступним у черзі охочих позмагатися за яблуко суддя назвав Білдеда Роуза. Етюд візниці був короткий.

— Я не належу до шакалів, ладних покласти на жінку провини за всі нещастя на світі, — сказав він. — Мої свідчення у справі про завершення історії, як ви того хочете, пане суддя, такі. Всьому виною Редрутові лінощі. Якби він не здався і відлупцював цього Персиваля де Ласі[61], який став йому поперек дороги, і не дуже довіряв різним балачкам та тримав Алісу на короткому повідку, все було б добре. Якщо жінка тобі потрібна, вона варта того, щоб за неї поборотися. «Ти знаєш, де мене знайти», — натомість каже Редрут, знімає на прощання крислатого капелюха і йде геть. Він назвав би це гордістю, а насправді це — звичайнісінькі лінощі. Жодній жінці не подобається бігати за чоловіком. «Нехай повертається, якщо захоче», — думає собі дівчина, люб'язненько відшиває багатія, а потім годинами дивиться у вікно, чекаючи на хлопця з порожніми кишенями і густою бородою.

Гадаю, Редрут років дев'ять сподівався, що вона пришле йому негра із запискою, в якій благатиме прощення. А той усе не приходив. «Проти долі не попреш», — думає Редрут, селиться у Богом забутій місцині й заростає бородою. Так, життя бідолахи пішло шкереберть через лінощі й бороду. Це нерозлучні друзі. Ви коли-небудь зустрічали чоловіка, зарослого бородою та волоссям, який досяг би успіху? Отож-бо.

Погляньте на графа Мальборо і Рокфеллера. Чи є у них бороди, га?

Аліса так і не одружилася, щоб у мене вовки коня зарізали, коли це не так. Якби Редрут на комусь оженився, вона, можливо, теж не залишилася б у дівках. Але він так і не повернувся до міста. Вона зберігала дрібнички, які називають пам'ятками про солодкі миті, — жмуток волосся, зламану запальничку та інші скарби. Такі штучки для деяких жінок рідніші за чоловіка. Мені здається, вона теж стала чимось на кшталт відлюдниці. Її не можна звинувачувати в тому, що старий Редрут тікав від цирульників і чистих сорочок, як мокриця від вогню.