Вождь червоношкірих (Збірник)

— Нечасто почуєш таке приємне бринькання на вівчарському ранчо, еге ж? — сказав він. — А я не розумію, чому ми маємо відмовлятися від мистецтва прекрасного лише через те, що живемо серед чапарелевих заростей. У наших краях у жінки небагато розваг; якщо піаніно може трохи її розрадити, то чом би й ні? Я так думаю.

— Дуже мудро і благородно з вашого боку, — погодивсь я. — І, мушу зізнатися, місіс Кінні грає неперевершено. Я не вчився у консерваторіях, але назвав би її надзвичайно талановитим виконавцем. У неї дивовижна техніка і відчуття музики.

У чіткому місячному світлі я зауважив на обличчі Кінні веселий і змовницький вираз, так наче йому кортіло чимось зі мною поділитися.

— Ви, напевно, проїжджали повз перехрестя Двох В'язів, — багатообіцяюче почав він. — Там стоїть занедбаний джакаль. Ви не могли його не помітити, він ліворуч від дороги, просто перед гайком.

— Пам'ятаю. Біля нього рило землю стадо диких пекарі. Я зрозумів, що там ніхто не живе, коли побачив покинуті загороди.

— Це місце має прямий стосунок до музики, яку ви чуєте, — сказав Кінні. — Поки ми куримо, я розповім вам. У тому джакалі мешкав старий Кел Адамс. У Кела було вісім сотень чудових мериносів і донька, ніжніша за найтонший шовк та прекрасніша за новий аркан за шиї у тридцятидоларового коника. Правду кажучи, мене в ті часи ой як часто можна було здибати неподалік ранчо старого Кела. Та що там — я проводив там увесь час, вільний від нагляду за овечками та від стрижки. Звали красуню Марилла. Я вирішив, що як два плюс два буде чотири, так одного дня дівчині судилося стати господинею і власницею ранчо Ломіто, яке належало есквайру Р. Кінні, який, власне, наразі має честь називати вас дорогим і поважним гостем.

Мушу зізнатися, що старий Кел вівчарем був поганеньким. Низенький, старий, згорблений чоловічок, не більший за чохол від вінчестера, з облізлою сивою борідкою і цілковитою нездатністю тримати рота на замку. Старий Кел був настільки нікчемним вівчарем, що навіть не викликав ненависті у ковбоїв. Коли вівчар — таке ледащо, що скотарям із нього не кортить знущатися, пиши пропало — чоловіка поховають неоплаканим, а ще, того й гляди, невідспіваним.

На Мариллу ж годі було намилуватися. А що вже роботяща та охайна! По праву найближчого сусіди я навідувався до Двох В'язів на тиждень разів дев'ять, а траплялося й шістнадцять, зі свіжим маслом, оленячим окостом чи новим засобом від овечих бліх. Самі розумієте, будь-який привід згодиться, щоб побачитися з Мариллою. У нас із Мариллою виникла щира приязнь і симпатія. Я був майже певний, що мені вдасться заарканити дівчину і відвести на ранчо Ломіто. Одна біда — Марилла занадто любила батечка, себто старого Кела. Саме через це у нас із нею діло ніяк не клеїлося. Навряд чи є на світі чоловік, такий самий обізнаний і воднораз міднолобий, як старий Кел. Він розумівся геть на всіх галузях людських знань і основах усіх теорій і філософських течій. Його неможливо було спантеличити у питаннях частин мови і польоту думки. Складалося враження, що старий — професор метеорології, політики, хімії, природничих наук і еволюції. Тільки-но ви про щось заговорите, а старий Кел уже розписує вам історію питання від давньогрецьких мудреців до часу, коли його упакували і виставили на продаж.