Вождь червоношкірих (Збірник)

— От і добре, — кажу я, — дівчинка на це заслуговує.

— Я повезу останню партію вовни до Сан-Антоніо, — каже старий, — і сам виберу інструмент для доньки.

— А хіба не краще, — пропоную я, — взяти Мариллу з собою і дозволити їй обрати, що захоче вона?

Я міг би здогадатися, що така пропозиція змусить дядька Кела скочити з ліжка й почати гасати туди-сюди по кімнаті. Звичайно, всезнайки як він уважають, що таким чином демонструють світові роботу власного мозку.

— Ні, сер, — відповідає він, пощипуючи сиву борідку, — яз вами не згоден. У світі не знайдеться кращого знавця музичних інструментів, ніж ваш покірний слуга. Мій дядько був співвласником фабрики з виготовлення фортепіано. Я на власні очі бачив процес створення сотень музичних інструментів. І знаю про них усе, від церковного органу до дерев'яної сопілки. Ніхто, сер, ніхто не перевершить мене у знанні інструментів, де треба бити, дмухати, щипати, крутити за ручку, водити смичком чи натискати на клавіші.

— Привезеш мені, що тобі сподобається, таточку, — щебече Марилла, ледве не танцюючи від радості. — Звісно, ти вибереш найкраще. Найкраще піаніно, орган чи інший інструмент.

— Якось у Сент-Луїсі я бачив штуку, яка зветься оркестріон, — каже дядько Кел. — Це найкращий витвір людини у царині музики. Але він не поміститься у нашому будинку. Тим паче, уявляю, скільки він коштує — тисячу доларів, не менше. Думаю, Мариллі найкраще підійде щось на кшталт піаніно. Два роки тому, в Бірдстейлі, вона вчилася грати на піаніно. Вибір інструмента — така річ, яку я не довірю нікому, крім себе. Якби я не став вівчарем, то поповнив би перелік найвідоміших композиторів або виробників клавішних інструментів.

Це було цілком у дусі дядька Кела. Але я ніколи не сперечався зі старим, пам'ятаючи, як він любив Мариллу, а вона — його. Дядько Кел відіслав дочку вчитися до академії у Бірдстейлі, хоча йому довелося витратити на це всі гроші за вовну.

Й от у вівторок дядько Кел вирушає до Сан-Антоніо в останньому фургоні з вовною. Із Бірдстейла на ранчо приїздить дядько Марилли, Бен, щоб дівчина не залишилася сама на час відсутності батька.

Від нас до Сан-Антоніо — дев'яносто миль, та ще сорок до найближчої залізничної станції, тож дядька Кела не було чотири дні. Я саме навідався до Двох В'язів, коли ввечері, перед заходом сонця, його фургон з'явився на дорозі. У фургоні точно було піаніно чи орган — одне з двох, загорнуте у мішки з-під вовни і вкрите зверху парусиною на той раз, якщо піде дощ. Марилла підлітає до батька і верещить: «Ой, ой, таточку!» Оченята блищать, коса розтріпалася. «Таточку, ти купив його… привіз мені?» — виспівує вона, хоч бачить інструмент просто перед носом. Ох, ці жінки!