Без дозволу на розслідування

— Сліди?

— На піску, воронками, в гай.

— Чому не викликав провідника з собакою? — запитував офіційним тоном.

— Я ж у відпустці, без дозволу на розслідування.

— Гаразд, воно, може, й на краще, — задумливо забарабанив пальцями по столу. — Ти розумієш, як обернулася справа?

Я кивнув.

— Тепер пильнуй. Спритник знає, що ти у відпустці і на свій розсуд провадиш розслідування. Тому й знахабнів. На цьому він і засиплеться.

— Він місцевий, я впевнений.

Великошпч довго й уважно дивився на мене, ніби збиразея із думками чи не наважувався щось сказати.

— Значить, Шепета відпадає? — запитав.

— Нібито, — здвигнув я плечима, визнаючи поразку.

Ще одна моя версія не витримала перевірки фактами.

— І не вплутуй до справи Замрику. Мертві не воскресають. От чого Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій, а робота в протилежному кінці міста? Куди він ішов?

— Часом не до нас, у райвідділ? — висловив здогад.

Великошич підійшов до плану міста.

— Сергію Антоновичу, чому вас зацікавили нерозкриті вбивства?

— Теорія ймовірності. Припустив, що хтось убив з метою грабунку трьох військових. Злочин не розкрили, і він упевнився в своїх здібностях. То чому б йому ще когось не порішити? — ляснув долонею по папці. — І ось наклав життям Мошняк.

— Але нема доказів, — заперечив.

— Знайдемо, — впевнено сказав слідчий, — якщо підтвердиться моя підозра.

— Що, хтось із тих, з ким я розмовляв?..

— Пробач, Арсене, але зараз не скажу.

Його відмова була нежданою для мене. Великошич завше розгортав переді мною свої версії, щоб я міг знайти в них уразливі місця.

— Ти не приндься. Так треба.

Невже він підозрював Олю?! Що вона заздалегідь домовилася з кимось і заманила мене на пляж? Але ж вона нічого не відала про розслідування! Нічого! Ні, це безглуздя.

— Пильнуй, Арсене, — застеріг Сергій Антонович. — Ворог почне діяти рішуче.

— Чим же обернеться викрадення образка?

— Важко передбачити. А що за жінка Мошняк?

— Екстравагантна дама. В кімнаті — наче в дореволюційного чиновника середньої руки.

— Дивно: вона ж з бідних селян.

— Отож-бо. І такі смаки… Що ж мені робити?

— Ти у відпустці, займайся ремонтом, — порадив. Звісно: навмисне давав мені перепочинок, щобперебрати розслідування на себе.

— Коли щось трапиться, сповіщай відразу, не зволікай, — попередив. — Людська пам'ять має одну властивість: неждано-негадано виринають у ній давно забуті події, вчинки. А ти збудив пам'ять у багатьох.

Я згадав про листа, якого отримав.

— У батька був золотий годинник з дарчим написом від комдива за фінську кампанію, — сказав.

— Цікава деталь. Може, знадобиться. Звідкіля взнав?

— Куртій написав.

— От бачиш. Справи я сам віднесу в архів, — поплескав по папках.

Великошич тактовно натякнув, що час мені йти. Я полишив кабінет з гірким відчуттям, що десь припустився помилки, чогось не помітив украй важливого, яке знаходилось поруч. Інакше чим пояснити поведінку слідчого? Я зустрічався з людьми, розпитував їх, а Великошичу тільки переповідав почуте, але він із скупих моїх розповідей видобув значний факт чи побічний доказ, який збирався перевірити. Він, а не я. Мене охоплювало болюче почуття неспроможності, і я не міг його позбутися так швидко, як минулого разу. Надто категорично слідчий не бажав поділитися своїми думками. Провідна нитка — гроші та коштовності — для мене обірвалась.