Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Боже мій! — скрикнула вона з жахом. — Відсуньтесь од дверей, а то вас виштовхнуть з вагона!
Вхопившись рукою за металеву підпірку, що підтримувала полицю, я ласкаво сказав:
— Не бійтесь. Ми не випадемо.
Товкотнеча в купе не припинялась, дівчину штовхнули в спину з такою силою, що наші обличчя на мить зіткнулись.
— Вибачте, — шепнув я їй, а потім крикнув у пітьму купе: — Що там у вас робиться, хай вам чорт?
— Бабі приспічило! — відразу озвався хтось із юрби. — В такій тісноті!
— Дайте їй горщечок! Люди, в кого є який-небудь горщечок?!
В купе вибухнув регіт.
— Щоб ти здох, поганцю! На сміх мене береш?
— А ви не можете потерпіти до станції?
— Я вже дві години терплю. Більш не можу.
— Змилуйтесь, люди! Дайте жінці який-небудь горщечок!
— Пляшка згодиться?
— Куди ж бабі пляшка? Краще б горщечок.
Знов гримнув регіт, а потім у темряві розлігся гучний ляпас.
— Та ви що?! Рукам волі не давайте!
— Ах ти, виродок вошивий! То це ти з жінки знущаєшся?
— Я тобі не «виродок»!
— А хто ж ти?
— Гей, бабо, не розпускай язика.
— Я тобі покажу «бабу»! Постривай, ось я зараз вернусь. Ботт «й ти до місця не доїхав, клятий лобуряко!
Деякий час ще тривала глуха шамотня, та нарешті всі вгамувались, навіть стало ніби трохи вільніше, пасажири знов завели розмови, і вагон сповнився монотонним гомоном.
— Боже! — зітхнула дівчина. — Які лихі стали люди!
Я мовчки глянув на неї, її худеньке, змучене і бліде обличчя нагадувало личко втомленої дитини. З-під хутряної шапочки вибивалися золотисті кучері, коли дівчина повертала голову, вони на мить торкалися моїх губів.
— Далеко їдете? — запитав я пошепки.
— До Кракова.
— Я теж, — признавсь я і знову спитав: — Ви постійно живете в Кракові?
— Так. З початку війни.
— А до війни?
— Що?
— Де ви жили?
— У Варшаві.
— Люблю це місто.
— А я ні.
— Чому?
— Там я втратила батька і двох братів.
— У Кракові ви живете з матір’ю?
— Ні. Матір я втратила ще в тридцять дев’ятому. Під час втечі, — пояснила вона так спокійно, що я аж здивувався.
Почувся гудок паровоза, я виглянув у вікно й побачив темні скулені постаті на приступках, безмежний білий обшир, розвироване клуботиння снігу біля самих коліс поїзда, що з глухим гуркотом мчав по рейках.
— У мене теж немає родини, — сказав я. — Так само, як у вас.
Раптом я відчув, як дівчина м’яко й довірливо припала до мене, голова її лягла на моє плече. В першу мить я подумав, що в цій задусі й тисняві їй стало млосно, але коли вона підвела обличчя, спокійне і ясне, на мене наринула хвиля безмежної ніжності, схотілося торкнутись її щоки, провести рукою по волоссі, та я не зробив цього, боячись, що вона може не так витлумачити мій порив і в чомусь мене запідозрити. «У всьому винна війна, — подумав я. — І втома, і відчай, і муки, і страх, і вічна непевність у завтрашньому дні. Люди зробилися злі й недоброзичливі, але ж не всі такі. Незабаром війна скінчиться. Ждати лишилось недовго. Після зими приходить весна, а вона завжди несе з собою надію. Ця дівчина молода. Забуде. Так само, як і я почав забувати».
Подумавши про це, я раптом усвідомив, що не зміг би зараз уявити собі лице померлої матері, і мені стало прикро. «Досі це завжди вдавалося, — сказав я собі гірко. — Бувало, тільки схочу — і враз побачу материне обличчя.
Досить було лиш заплющити очі й подумати про неї — і вона ось тут, переді мною. Тепер цього вже замало. Час робить своє діло, він стирає навіть те, що ми хотіли б пам’ятати довіку».
— Далеко ще до Кракова? — тихо спитала дівчина.
Я подивився на годинник.
— За півгодини повинні бути на місці.
— Ви їдете до своїх рідних?
— Ні. Я ж вам сказав, що в мене немає родини.
— Я мала на думці далеких родичів. Завжди є якісь дядьки або тітки, до яких можна заїхати…
— Ні. В Кракові я не маю ніяких родичів.
Дівчина скрушно похитала головою, через моє плече вона дивилась на сріблясту розпливчасту смугу землі за вікном.
— Може, це навіть краще, — мовила задумано. — Іноді буває краще, коли нікого нема.
— Чому ви так думаєте? — здивувавсь я.