Авантюра XL
- Автор: Чапай Артём
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-886-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Авантюра XL». Краткое содержание книги:
Нове видання доповнено оповіданнями про те з подорожі, що не ввійшло до першої публікації. Написано в експериментальному стилі, з відчутними впливами інтернету й молодіжного сленгу.
і важко сказати, у якій ти епосі.
можливо, внизу досі ходять
оті майя, які їх збудували.
а натомість, коли спускаєшся,
тебе атакують криками сотні мавп.
ти задивляєшся на них — вони звисають із гілок,
уважно дивляться на тебе. нітрохи не дурніші,
ніж ти сам.
кружляють папуги.
ми виїхали з Тікалю, щоб заночувати
у місті квітів — Фльорес. ми зайшли на острів,
який вважають безпечнішим, аніж довкілля,
і розклали свій уже бойовий намет
посеред озера, великого озера, дуже великого,
з маленьким острівцем посеред нього,
з’єднаним із материком лише одним містком.
розклались і давай грати:
я на бонго, Сімон — на тріснутій гітарі.
довкола нас ходили інші острів’яни,
приєднувалися, співали з нами.
усі люди були дуже рідні,
мені було добре, затишно,
хоча я вже втомився жити так і спати
тільки в наметі.
(зі щоденника)
6 вересня 2006
Утома.
Ми спали щоразу в іншому місці, практично щоразу в наметі, майже місяць. Тому вирішили зупинитись у містечку Лівінґстон, на ґватемальському узбережжі Карибського моря. Дістатися сюди можна виключно морем — доріг нема.
Дивним чином зустріли тут тих самих людей, яких знали в Чіапасі.
Почався сезон дощів. Щовечора падає раптова злива, і щоразу здається, що дощ ітиме 3 роки та 8 місяців, чи скільки він там ішов у «Ста роках самотності».
Життя повільне, дуже повільне. Саме те, чого хочеться після місяця автостопа трьома країнами — Кубою, Белізом і Ґватемалою.
Типу працюємо, виключно за місце для нічлігу та, в успішні дні, їжу.
(з коментарів в інтернеті)
gas_ton
Приземлене питання: як часто випадають «успішні дні»?
pani_grunia
Чапаю, повернешся — мусиш видати книгу мандрів. Ми шо, дарма там тебе тримаємо?
Артем Чапай:
А це тепер модно?:)
ми поїхали до Лівінґстона ще й тому,
що колись у містечку провів чотири місяці
божевільний Рікі. ґуру.
місто не має зв’язку з рештою країни.
щоб до нього дістатися,
ми сіли на моторний човен,
який півгодини віз нас через затоку —
від Пуерто-Барріос
повз укриті джунглями береги,
які повільно пропливали за бортом.
я занурив руку у воду.
вода була тепліша за мою шкіру.
сезон дощів заскочив зненацька.
щовечора під шум зливи
Лівінґстон заповнювали велетенські жаби
та краби, такі завбільшки, що їх хотілось обходити
іншим боком вулиці.
а вранці я вставав і йшов до моря —
дивився на сірі хвилі, на рибальські кораблики
та на птахів, які сиділи на жердках,
до яких місцеві ґаріфуна прив’язували сіті.
мабуть, у сітях була риба для птахів.
те, що розповідав божевільний Рікі,
виявилося правдою:
велетенські негри, по два десять на зріст,
ходили рука в руку з жіночками племен майя,
котрі ледь діставали мені до пояса:
«і малюсюсюсюсінькі панночки».
і я вже справді знав, що й ті, й інші
володіють чарівними знаннями.
(зі щоденника)
Лівінґстон, де ми тепер перебуваємо, — центр культури ґаріфуна. Вони досі розмовляють своєю африканською мовою та володіють чарами вуду. І я, типу освічений європеєць, завжди намагаюся поводитись із ґаріфунами з усією можливою повагою:)
30
саме в Лівінґстоні ми нарешті, уперше за місяць
після Куби, дістались інтернету
й довідалися, що вже кілька тижнів
не маємо жодної копійки на рахунку,
живучи в борг.
божевільний Рікі колись працював у Лівінґстоні,
тож і ми спробували знайти роботу.
подалися до рибалок.
але ті сказали, що не сезон.
ідуть дощі, і теплі осінні тумани
клубочать угорі, спускаючи на землю
мокрі коси
та відганяючи в глибину всіх устриць —
бо саме устриці, а не риба
є основним товаром цього регіону.
у пошуках роботи ми познайомились
із половиною містечка:
воно таке маленьке, що багато часу це не забрало.
нас привели до мексиканки на ім’я Марія: