Авантюра XL
- Автор: Чапай Артём
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-886-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Авантюра XL». Краткое содержание книги:
Нове видання доповнено оповіданнями про те з подорожі, що не ввійшло до першої публікації. Написано в експериментальному стилі, з відчутними впливами інтернету й молодіжного сленгу.
або трохи вбік — і тоді ти бачиш
нібито темнішу смугу,
яка, звиваючись між дерев, іде вглиб лісу.
звичайно, все одно
переступаєш і підлазиш під ліани.
стежки прокладено тваринами і для тварин.
ти йдеш, а навколо
плигають
величезні коники-стрибунці — такі здоровенні,
як долоня, —
і коли вони гупають об штани чи футболку,
ти дійсно відчуваєш удар
і їхню вагу.
коники пролітають за стрибок
близько трьох метрів,
якимось чином вишукуючи траєкторію,
на якій вони нічого не зачеплять.
а потім хапаються за вогку ліану,
проте не втримуються вгорі
та сповзають, уп’явшись у неї лапками,
але звисаючи головою донизу.
чим далі йдеш, тим їх більше.
і вже довкола тебе зорепад цих комах,
а повітря таке вологе,
що ти пітнієш і не помічаєш свого поту,
ти наче дихаєш цією парою,
футболка і штани прилипли до тіла,
тобі подобається обтирати воду з себе,
і ти не стаєш сухішим,
бо ж ти наче пливеш під водою,
а навколо тебе не коники, а риби.
мені здавалося, що я живу тут завжди,
мені здавалося, що я тут народився,
здавалося, що це мій дім.
мені тут було затишно й добре.
мені так подобалося пітніти й пітніти,
терти своє тіло й відчувати,
як вода з нього виступає скрізь —
не краплями, ні — вона вкриває мене суцільним шаром,
я тварина-амфібія,
навіщо мені цей одяг? я тварина! я зняв футболку,
мені здалося, що цього мало,
я відкинув її вбік і заходився роззуватися,
щоб залишитися твариною, якою я є —
зняв штани й залишився зовсім голий,
з мене текло,
і я отримував від цього насолоду,
я пройшов іще далі в джунглі,
я ходив голий
і хотів знову
з’єднатися із Землею-матір’ю,
я став на коліна,
почав терти свій мокрий торс і струшувати
свою солону вологу на землю,
мої коліна поколювало сухе листя,
яке лежало на ґрунті,
а я скроплював його своїм потом,
але знав, що й цього мало,
і взяв у долоню член,
і так стояв на землі на колінах,
навколо стрибали коники,
не зачіпаючи мене,
а я моливсь одвічній Матері,
і вона відповідала,
вливаючи хвилі насолоди до мого тіла,
до мого мозку,
до мого члена,
хвилі накочували на мене,
одна сильніша за одну,
аж поки я не підвів обличчя
і побачив клаптик неба крізь густе широке листя,
з якого крапала вода —
28
коли я повернувся з джунглів, Сімон дрихнув.
уже знаючи його делікатність,
я вирішив тихенько почитати поряд,
а коли він прокинувся, то повідомив мені,
що передумав іти пішки
і що час нам ловити машини.
— ну гаразд, якщо вони тут проїжджатимуть.
насправді раз на годину щось таки проїжджало,
а в таких місцях, де транспорту мало,
люди одне до одного дуже чуйні:
нам зупинялися завжди з першого разу
і везли по кілька кілометрів до наступного
села посеред джунглів.
один іспаномовний підліток
нагодував нас досхочу апельсинами
з власного садка.
солодющі ж вони були!
— та в мене все одно падають і гниють на землі,
нікому їх їсти.
ух. здається, я з піввідра тоді втоптав.
ми покупались у якійсь річечці, під мостом,
попрали свій одяг,
пройшли до наступного села,
а потім нас підібрав мікроавтобус
із американськими туристами,
які саме верталися з екскурсії джунглями
до себе в готель на острові.
Старий Хайвей вони називали
«белізькі гірки», Belizean roller coaster.
а мені звично: дорога за якістю була як в Україні.
ми знову дісталися великої траси:
туристи скинули нас у місці, де Старий Хайвей
знову з’єднується з Новим.
виходити в цивілізацію настільки не хотілося,
що я з півгодини сидів на мосту,
дивлячись у повільну глибоку річку,
яка текла у джунглі —
ліани та кущі ростуть уже в воді,
і туди, в цей простір поза часом,
плисти б повільно, просто за течією…
під містечком Сенд-Гілл
ми сіли повечеряти в придорожній їдальні.
що характерно, весь цей час ми не знали,