Авантюра XL
- Автор: Чапай Артём
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-886-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Авантюра XL». Краткое содержание книги:
Нове видання доповнено оповіданнями про те з подорожі, що не ввійшло до першої публікації. Написано в експериментальному стилі, з відчутними впливами інтернету й молодіжного сленгу.
що давно не маємо грошей —
як потім виявилося, ми брали в банку кредит,
хай на кількадесят доларів щотижня,
а Сімонова мама його зі США покривала,
стежачи за рахунком сина через інтернет.
ми поїли у ґватемальської жіночки,
яка емігрувала під час громадянської війни.
смачні тортильї з сиром, і потім
дешеві, як пісок, апельсини.
я купив кілька цигарок поштучно
й відганяв ними комарів.
знов огорнуло почуття спокою.
цю країну я теж починав любити,
хоча зовсім по-іншому, ніж Мексику.
сидів на лавочці під навісом у темряві,
біля зовсім порожньої дороги,
затягувався димом і ловив кайф.
до господині кафе, якщо можна так назвати
цей заклад із бляхи та фанери,
приїхав на велосипеді з міста сімнадцятилітній син
допомогти їй зачинитися.
ми чомусь йому здалися розумними
(люди часто справляють хибне враження).
розговорились,
і хлопець запропонував переночувати в них на подвір’ї.
ми пішли до них, за кілька кілометрів звідтіля,
і мама все не могла нахвалитися своїм сином,
який і працює в офісі вже від п’ятнадцяти років,
і ще й дуже добрий до інших людей.
коли прийшли, я зрозумів, чому мама
надає такого значення доброті.
вона має п’ятеро власних дітей,
та ще й усиновила фактично, хоч і не юридично,
трьох інших, які залишилися без батьків.
на подвір’ї юрмилися дітлахи різного віку.
нам запропонували кави з тортильями,
ми тихо розмовляли біля печі,
розташованої під навісом на подвір’ї,
я гладив кота, який прийшов до мене на коліна,
навколо ходили кури, гуси, індики та собаки,
а діти сиділи навпроти нас, пороззявлявши роти,
слухали про інші країни:
ми були першими іноземцями,
яких вони побачили.
господиня розповіла, що в неї була ще одна донька,
старша за сімнадцятилітнього хлопця,
який нас запросив.
дівчина познайомилась у місті Белізі з чоловіком,
жила разом із ним кілька років
і народила дитину,
але чоловік виявився жорстоким і ревнивим,
бив її, часто без приводу.
вона вирішила піти від чоловіка,
а той не міг стерпіти цього
і вбив дівчину.
— ось це її дитина. я взяла онучку до себе.
син дуже любить племінницю, доглядає,
як за власною маленькою сестричкою.
— а той чоловік?
— він потім сам пішов до поліції здаватися.
його посадили.
я його не хочу засуджувати. Бог йому суддя.
кілька дітей повели мене до «свого» ставка,
яким вони дуже пишалися. стояла глибока ніч,
і ми швидко залізли у воду, поки нас не з’їли комарі.
я плавав серед дітей, і кожен показував,
що він уміє робити: хто пропливе під водою найдалі,
хто найповільніше й найтихіше зануриться:
«якщо тобі, наприклад, треба ховатися».
хто найкраще зробить сальто у воді…
коли ми прокинулись о шостій ранку,
сімнадцятилітній юнак уже допомагав мамі
поратися зі сніданком для молодших дітей.
ми взялися принести трохи дров.
о пів на сьому, після кави,
розпрощались із родиною.
мати благословила нас,
і ми вийшли з дому втрьох:
юнак на роботу, ми на трасу.
незабаром нас підібрав дядько на джипі.
як завжди:
— агов, підвезти вас?
він їхав до міста Беліза,
але порадив нам не заїжджати всередину,
бо, мовляв, це єдине місце на цілу країну,
де перебувати доволі небезпечно.
— я краще скину вас по той бік міста.
на прощання дядько дав свою візитку:
— якщо у вас якісь проблеми в країні —
зв’яжіться зі мною.
ми подивилися на напис:
«міністр внутрішніх справ».
ги, я собі уявив, щоб у нас
підібрав на дорозі двох бродяг
сам головмент. або у Штатах.
нам знову стало гаряче,
і ми знову пішли купатися — цього разу
до яхт-клубу за містом. чомусь мені весь Беліз
згадується як постійні купання.
у принципі, сторожа сказала нам, що в порту
купатися не можна:
відразу аж занадто глибоко,
та й канатів і гвинтів купа під ногами.
але так щоб наполягати чи забороняти — то ні:
до нас тут м’яко ставилися.
не Куба, не Тотопотономой.