Ніж, якого не відпустиш

— Га? — кліпаю я.

Вона підходить ще на крок уперед.

— Вони хочуть перетворити тебе на такого чоловіка, який їм потрібен…

— Хлопчика, — кажу я, — ще не чоловіка.

Вона відмахується від цього.

— Якщо вони зможуть витерти з тебе все хороше, що в тобі є, ту частину тебе, яка не вбиває, то вони переможуть, хіба ти не розумієш? Якщо вони зможуть це зробити з тобою, то зможуть зробити це з будь-ким. І вони переможуть. Вони переможуть!

Вона вже біля мене і простягує руку, і кладе її на мою долоню, ту, яка дотепер тримає ножа.

— Ми їх переможемо, — каже вона. — Ти їх переможеш, коли не станеш тим, ким тебе хочуть зробити.

Я стискаю зуби.

— Він убив Бена і Кілліана.

— Ні, він сказав, що їх убив, — хитає головою вона. — А ти йому повірив.

Ми дивимся на нього. Він більше не смикається.

— Я знаю таких хлопців, — каже вона. — Такі хлопці були навіть на космічному кораблі. Він брехло.

— Він чоловік.

— Як ти можеш це казати? — питає вона, її голос нарешті став різкий. — Як ти можеш далі казати, що він чоловік, а ти ні? Просто через якийсь дурний день народження? Якби ти був звідти ж, звідки я, тобі б уже було чотирнадцять років і один місяць!

— Я не відтам, відки ти! — кричу я. — Я віцци і тута воно так працює!

— Ну, тут усе працює неправильно, — вона вітпускає мою руку і стає на коліна біля пана Прентіссамолоччого. — Ми його зв’яжемо. Ми його зв’яжемо, міцно і надійно, і заберемося звідси подалі, добре?

Я не відпускаю ніж.

Я ніколи не відпущу ніж, шоб вона не сказала, якби вона це не сказала.

Вона піднімає голову і дивиться навколо.

— Де Манчі?

О ні.

Ми знаходимо його в кущах. Він гарчить на нас бесслів, просто гарчить як тварина. Його праве око закрите і в нього кров навколо рота. Не з першого і не з другого разу, але я його ловлю, а Віола дістає свій чудомедипак. Я тримаю його, а вона заставляє його проковтнути таблетку, від якої його тіло м’якне, а тоді вона чистить його зламані зуби і накладає мазь на око. Вона перев’язує його і він здається таким маленьким і побитим, шо коли він каже «То-од?» через запамороченя і запухле око, я притискаю його і трохи так сижу, під кущами, на дощі, а Віола все перепаковує і дістає мій рюкзак із болота.

— Усі твої речі мокрі, — через деякий час каже вона. — А вся їжа пропала. Але книжка в пластику. З книжкою все добре.

І від думки про то шо моя мама знала, який боягуз в один день виросте з її сина, мені хочеться викинути книжку в річку.

Але я не викидаю.

Ми йдемо зв’язувати пана Прентіссамолоччого його власною мотузкою і виявляємо, шо електрошок відірвав дерев’яний приклад від його рушниці. Шкода, бо вона би могла нам пригодитися.

— А чим то ти його шокувала? — питаюся я, дихаючи як ковальський міх, коли ми тягнемо його до узбічя дороги. Вирубані люди важезні.