Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
— Ходімо зі мною!
— Що сталося? — насторожився Тіурі.
— Давай змінимо місце! Тут відлуння!
Щойно вони всілися, як Паккі продовжив:
— Я не все зрозумів з того, що говорив Ярро, але дещо знаю. Ти маєш при собі листа до короля Унаве-на, а Ярро — точніше, його господар — не хоче, щоб король його отримав. І вони послали за тобою навздогін якогось Кобру, хитрого змія... — він помовчав, а потім додав: — Ти нічого не кажеш. Звісно... Не наважуєшся. Упевнений, ти думаєш, як і мій дядько, той завжди говорив: «Довіряй лише собі». І ти правий. Але я вже знаю про твою таємницю і гадаю, що ліпше сказати тобі про це, щоб ти знав, і не робити вигляд, начебто мені нічого невідомо.
Тіурі подивився на нього й розсміявся.
— Це правда. Я теж дещо дізнався. Будь обережний, розмовляючи в горах, бо відлуння може видати тебе.
Паккі теж розсміявся. Але одразу посерйознішав і сказав:
— Не бійся, я тебе не зраджу. Можеш мені довіряти. У мене теж є доручення. Менаурес сказав мені так: «Ти маєш бути його провідником і показати йому найкоротший, найбезпечніший шлях. Ти маєш стежити, щоб ніхто його не підстеріг; пильнувати, коли він спить, і бути поруч, коли прокинеться.» Ось яке в мене доручення. Тому я залишався поблизу й чув, про що ви говорили. А позаяк мені доручено бути провідником вісника, то твоє доручення насправді стало трохи й моїм.
Тіурі дивився на нього, йому було дуже приємно відчувати, що Паккі стає не лише його провідником і супутником, а й другом. Він простягнув хлопчині руку.
— Я повністю довіряю тобі. Ось моя рука. Так, я справді маю доручення, але ні з ким не можу говорити про нього. Є вороги, які зроблять усе для того, щоб перешкодити мені виконати його. Це я вже зрозумів. Пізніше, можливо, розповім тобі більше. І, будь ласка, постарайся, щоб ніхто не пронюхав, що тобі щось відомо.
— Авжеж! — Паккі міцно потиснув йому руку й раптом вигукнув: — Який же я осел! Ягоди ж так і залишилися на камені! Я збігаю за ними. Вони винні в тому, що я дізнався твій секрет, на покару вони мають бути з’їденими, аби нікому більше не могли нічого розповісти.
— Як же тут все-таки гарно, — замилувався Тіурі, коли вони рушили далі.Тепер йому все уявлялося набагато кращим; здавалося, тепер його вже не обтяжують втома і біль, турбота або недовіра. Велич могутніх гірських стін, верхів’я яких оповиті хмарами; химерно вигнуті сосни, що видніються подекуди на схилах... Усе довкола здавалося йому чудесним: мінливі дивовижні краєвиди, бурхливі потоки і плескіт води.
— Тобі теж тут подобається? — спитав Паккі. — Я знаю лише це, тож мені важко порівнювати, але, думаю, ніде в іншому місці мені не захотілося б жити. Я люблю видряпуватися на гору, а потім роззиратися навкруги — де я опинився. У мене й батько такий був. На селі його вважали диваком. Одного дня він упав у прірву й розбився; кажуть, що й зі мною таке трапиться. Дурниці! Сусід мого батька кроку за село не ступив, а помер, звалившись з драбини. То краще вже впасти в прірву, правда? Принаймні, хоч щось побачиш!
Тіурі погодився.
Паккі продовжував розповідати про свого батька.
— Кажуть, я схожий на нього. Його звали так само, як і мене. А твій батько живий?
— Так. І в мене також його ім’я.
— Мартин?
— Ні, — тихо сказав Тіурі, — його звати Тіурі, і це моє справжнє ім’я.
— О! — Паккі захоплено дивився на Тіурі широко розплющеними очима.
— Але при сторонніх ти не маєш мене так називати.
— Ні-ні, авжеж ні, — і Паккі замовк, хоча, здавалося, хотів ще про щось запитати.
До заходу сонця вони дійшли до місця, яке Паккі намітив на цей день для ночівлі — це були дві гірські порожні хижки, тут можна було заночувати. Після заходу сонця Тіурі справді відчув прохолоду й радо накинув кожуха.
Вони розташувалися в одній із хижок, повечеряли тим, що мали, але вогню, аби не видавати себе, розпалювати не стали.
Затим Паккі дістав пляшечку і показав Тіурі:
— Ось, це дав мені Менаурес, щоб змащувати твою рану.
Тіурі усміхнувся й підставив руку.
— Я мало на цьому розуміюся, — зізнався Паккі, — але, як на мене, вона вже почала загоюватися. Менаурес говорив, що я її маю змащувати, якщо заболить, та дбати, щоб ти її не застудив. Нічого страшного, вона вже не болить.
Юнаки загорнулися у ковдри й повкладалися.
— Завтра, — заговорив Паккі, — ми підемо стежкою, якою ніхто, окрім нас, не пройде.
— Чому? — позіхаючи, спитав Тіурі.
— Ніхто її не знає, навіть мій батько не знав. Менау-рес показав її мені. Він знайшов її випадково. Точніше, знайшов не він, а хтось інший, хто шукав відлюдника. Він прийшов з того боку.