Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
Ваш Джампаоло».
Генерал читав листа, і голос його поступово ставав жалісливим. Не будемо приховувати - старий солдат розчулився.
Всі іграшки затамували подих. Лише одна Лялька так тяжко зітхнула, що всі аж обернулися і подивилися на неї. Сердешна Лялька зніяковіла.
- Тисяча залитих сиропом китів! - пробубнів знову Капітан Півбороди.- Мені здається, наша стара господиня вчинила несправедливо. Через неї цей хлопчик може стати поганим.
- Я не розумію, що означає «стати поганим»? - запитала Лялька Роза. Проте їй ніхто не відповів, а інші Ляльки смикнули її ззаду за спідничку, щоб мовчала.
- Треба щось придумати,- сказав Начальник Вокзалу. [188]
- Може, серед нас знайдеться доброволець?- натякнув Полковник' олов'яних солдатів.
Курдуплик, який ще зразу вискочив на ліжко до хлопця і ліг калачиком біля самої подушки, почервонів як рак. Всі зразу догадалися, що він має сказати щось важливе.
- Я хотів би залишитися біля хлопчини,- промовив Курдуплик.- Думаю, що коло нього буду щасливий. Він поводитиметься зі мною добре, і нам веселіше буде вдвох, коли батьки покинуть його дома самого, як цієї ночі.
- Можна було б залишити й тебе,-заперечив Капітан Півбороди,- але хто нас поведе до Франчес-ко? Якщо не помиляюся, ми саме задля нього і втекли з вітрини.
- У мене хоч і добрий носяка,- пожартував Машиніст,- але нюхом водити поїзд я нездатний. Коли переді мною нема рейок - я сліпий, як кріт. Отож без провідника я не поведу поїзда.
- Ні, Курдуплика ніяк не можна залишити!-заявив Генерал.
В цю мить почулось якесь несміливе покашлювання. Так завжди робить той, хто хоче щось сказати, але ніяк не наважується.
- Ну, кажи швидше!- пролунав голос Сидячого Пілота, що згори завжди швидше за інших помічав усе, що робиться на землі.
- От що,- промовив Жовтий Ведмедик, кахикаючи, щоб приховати своє збентеження,- правду кажучи, я не люблю довгих подорожей. Я вже стомився, блукаючи по світах, і бажав би зробити зупинку. Як ви гадаєте, чи не можна було б мені залишитися тут?
Бідний Жовтий Ведмедик! Тільки заради того, щоб залишитися з хлопцем і не виказати своєї доброти, він вирішив навіть назвати себе ледачим. Хтозна-чому, але всі, хто має чуйне серце, завжди намагаються приховати це від інших. Погляди всіх звернулися до Жовтого Ведмедика. Всім стало жаль його.
- Не дивіться на мене так,- промовив Жовтий Ведмедик,- а то я зовсім зашаріюся і ще стану червоним. Мені здається, на цьому ліжечку можна буде ще гарно виспатися, доки розвидниться. А ви таким холодом знову підете шукати Франческо?.. [189]
- Гаразд,- заявив Капітан Півбороди.- Залишайся тут. Діти й ведмедики завжди порозуміються, бо принаймні одне у них спільне: і ті й інші дуже охочі бавитися...
Всі погодилися з Капітаном. Настав час прощатися. Кожному хотілося потиснути лапку Жовтому Ведмедикові, побажати йому багато щастя. Та в цю мить пролунав довгий і пронизливий гудок. Це Машиніст Голубої Стріли попереджав про від'їзд. Начальник Вокзалу свиснув своїм свисточком, і Начальник Поїзда став підганяти пасажирів:
- Хутчій, синьйори, сідайте! Від'їжджаємо! По вагонах!- кричав він.
Ляльки, переполошившись, що не сядуть у поїзд, з'юрмилися біля дверей. Поїзд повільно рушив. Обабіч його їхала надійна кінна охорона - ковбої та індіанці. Вгорі на вагонах несли вахту стрільці. Вітрильник із Капітаном Півбороди їхав на останній платформі.
Двері з підвальної кімнати вели прямісінько у глухий і тісний провулок. Туди й рушив поїзд із нашими мандрівниками. Лежачи на подушці поруч білявенької голівки Джампаоло, Жовтий Ведмедик сумним поглядом провів своїх товаришів. Йому стало жаль їх, і Ведмедик так зітхнув, що волосся на голові у хлопчини заколихалося, мов од подиху вітру.
- Тихше, тихше, друже мій!-промовив сам до себе Жовтий Ведмедик.- Так і розбудити можна хлопця.
Хлопчик не прокинувся, лише по його губах пробігла ледь помітна усмішка.
«Присягаюся,- подумав собі Жовтий Ведмедик,- хлопчику зараз сниться сон. Йому сниться, ніби біля нього промайнула Фея, поклала подарунок на стілець і своєю широкою спідницею зняла вітер, який скуйовдив йому чуб. Слово честі, йому снилось саме це! От тільки який же подарунок приснився Джампаоло? Ото б дізнатися!..»
Жовтий Ведмедик нахилився до хлопчика і зазирнув йому в очі, але вони були заплющені, тому відгадати, що ж дитина бачила уві сні, було зовсім неможливо. Тоді Жовтий Ведмедик удався до хитрощів, до яких ви ніколи в житті не додумалися б: він нахилився над самим вушком хлопчини і тихесенько, але виразно, прошепотів йому слово за словом: [190]