Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
Ну, Хомо, чи не пощастило тобі побачити ялові гуси, що на псарню літають і потроху молока носять?
Ну, Хомо, довідався таке, що ні пришить, ні прилатати!
Так-таки, Хомо: сирено, маслено – корова ожеребилась!
А бодай мене курка вбрикнула, а рак урачив, ніж я діждався такої несосвітенної дивини сподобитися...
Зло – зненацька, знагла! – загриміло в моєму тілі, мов залізна бочка, що котиться з кремінної гори. А злий чоловік зліший од вовка, в нього від злості болять кості, на що гляне – те блідне. Й під моїм поглядом поблід батько молодої, циган циганом, Михайло Григорович Дим, і хлопці з духового оркестру сполотніли, жовті грушки на гіллі стали попелястими, й синє небо над Яблунівкою посизіло, мов крило голуба.
Молоду запросив до танцю весільний староста, виряджений у стрічки та квіти, а мене якась нечиста сила повела прямісінько до жениха, і ця нечиста сила прохрипіла моїми губами:
– Давай одійдемо та поговоримо!
Його очі стали такі моторні, наче ось-ось зірвуться й на пожежу побіжать.
– Ти чуєш чи не чуєш?
Нижня губа йому сіпнулася туди-сюди, як жінка, що бігає без солі.
– Тобі вуха замурувало?
Язик йому безмовно рвонувся з рота, мов собака на ретязі, й назад заховався.
Бачачи, що я молодого за барки беру, що молодий не знає, як від мене боронитися, наспіли парубки, родичі молодої та молодого, розгніваний голова колгоспу Дим підоспів і гуртом одтрутили мене від жениха, та ще руки назад викрутили, що й дуба так не змогли б скрутити. Й мене, Хому Прищепу, – єдиного на все весілля, що хотів постояти за честь молодої! – з ганьбою стали спроваджувати геть із саду, з танців, із весілля. І найкривдніше – відлучали від дармової весільної чарки-безтарки, від горілочки-дівочки, від вина-говоруна, від пивця-молодця...
Мене, Хому Прищепу, ясновидющого, у корінь зрющого, у розумі всемогущого! За моє добро – кадук же мені в ребро. Ну, як тут розкажеш Катрі, що не за пройдисвіта їй оддаватись треба, що гідна така дівчина чоловіка, який зможе для неї зорі з неба діставати, який не дасть собі на носі грати, якого й куля не візьме. А як розтолкувати Михайлові Григороничу Диму, що родичається з дідьком, який уже давно грає в свою погану дудку, що зять його завтрашній такий ласий, як попівна заміж, що пускає в хату приблудну псяку, від якої не гоже сподіватись на дяку.
– Одпустіть, хлопці! – вивертаюсь із дебелих рук. – Я ж тільки погомоніти хочу...
– Не шелестіть, дядьку, мов віник по хаті! – регочуть.
– З женихом тільки двома словами перемовитись...
– Дядьку, аж на третій яр чути ваш базар!
– Може, я щастя хочу для молодої...
– Співаєте добре, а перестанете – ще краще! – регочуть і до воріт тягнуть. – Та ви, дядьку, і маму свою пропили б!
– Та не впився я, бо душа міру знає...
– Ага, ваша душа міру знає – надудлиться донесхочу, а потім лежить і барложиться. Залили собі очі, то гетьте за ворота, ген там поза машинами й оріть носом на здоров’я, а людям свято не перебаранчайте!
Й чи турнули щиро, чи сам зашкопертався, а тільки, порачкувавши ступінь-два, сидів я вже біля окоренка тополі. На узбіччі дороги, спиною опершись об стовбур, роззирався на осінню Яблунівку, вродливу, мов молодиця уповні літ, і така мене брала досада – хоч вовком вий, хоч скачи гопки, хоч на небо дерися!
Шолудивий песик, у реп’яхах та павутинні, з розумними, як у царя Соломона, очима всівся неподалік па спориші, молотив хвостиком, збиваючи догори куряву. І так мені закортіло побалакати бодай із собачкою – мов у петрівку льоду забаглось! І ще не встиг я розтулити рота, як цуцик дивно так позіхнув, клацнувши гостренькими перлами зубів, війнув полум’янистим язиком і проказав:
– Гав-гав! Не потурайте, Хомо Хомовичу, журбі! Гав-гав! Журба вас ножем під серце, а ви їй під ніс перцю!
Душа моя так і зайшлася з утіхи від тієї собачої приязні. Кажу:
– Що той чоловік у бога за звір – не знаю!
– Гав-гав – згоджується шолудивий співбесідник, який
мені вже тепер не таким і шолудивим здається. – Не бійся собаки, як говориться між собаками, бо хазяїн на прив’язі!
– Й коли вже люди порозуміються між собою!
– Гав-гав! Як бабак свисне, – гомонить зі мною цуцик.
– І щоб справедливі були одне з одним...