Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
Не варто, либонь, і справді бути отим Хомою, що мріяв заробити на качалках: одну продав, а дев’ять на плечах баби побили! Ген як говорять? Говорять, що й чорт на старість подався в монахи, щоб у монастирі замолювати гріхи, то й мені, Хомі Прищепі, пора за розум братись, не набувати свіженьких гріхів, а скараскуватись їх.
Вік пройде, мов батогом лясне, а життя моє?.. Життя моє – мов ота квітка маку весною на городі: ще не встигла розцвісти й покрасуватись, як уже мають опасти пелюстки од вітру, негоди й часу. А що ж, Хомо, в саквах зостанеться для тієї останньої дороги, з якої вже немає ніякого вороття?..
Такі думки дедалі частіше опосідали мою голову. Бо, й справді, що? Здається, вибір широкий, бо стільки людині судиться за життя!
Судились їй подеколи і ті злидні, що просились до хати на три дні, а потім їх і вигнати не можна. А ще ж, як говориться, на всяку деревину птиця сідає, всяка людина своє лихо має. А хіба обмине ота біда, що на біді їде і бідою поганяє, а як одна біда наскучить, тоді друга до неї прилучить. А вже горе з бідою близькі сусіди, і стільки в світі горя, як піску у моря.
Отож-бо й воно, що в останню свою дорогу кому охота брати злидні чи горе, лихо чи біду! Не для них народжується і живе на землі людина.
Так-таки й не для них? То чому ж тоді зріднена-збратана, що хоч, може, не обнімається і не цілується, та ніколи не обходиться?
Не хочеться класти в сакви і турботу-мати, яка не давала тут і не дасть на тому світі спати. І вже ліпше обійтись без того непевного марення-сподівання, що начебто біля рота мичеться, а в рот не попаде. І не треба отих надій, що їх ні слихом слихати ані видом видати. І хай западеться ота вдача, що лупиться тобі курчам, а дивись, вилуплюється чечіткою. І хай прахом підуть усі солоні сльози, що по морських берегах білими Сивашами поставали.
А що ж тоді людині треба? Яким плодом вона дозріває на схилі свого віку, а той плід увінчує все життя її? Що ж бо з того плодоносіння хотілося б узяти у свою останню дорогу?.. Гай-гай, які тільки думки обсідали!
Якось такий дощ уперіщив, наче порозв’язувались усі зав’язки в бездонного небесного рептуха, і з того рептуха линули на землю потоки води. Розв’язались десь ополудні, коли я на фермі порався, і хмари з кожною годиною все . нижче налягали над Яблунівкою. Важкі, мов гандрабаті гарби, перевантажені буряковою гичкою, хмари не те що сунули над селом, а облягли згори неоглядним кочівницьким табором. І тепер кожна хмара-гарба витрушувала воду, що навіть і не краплями сіялась, а ручаями, струмками. Ці ручаї та струмки мережились у живі, рухливі неводи, в які було надійно зловлено весь видимий світ – колгоспне господарство з будівлями, поля, ставки, сади, хати й городи. Навіть листочки дерев не борсались у немеркнучих вічках дощових сітей, навіть рідкісні пташки поховались, не пробуючи перелетіти в повітрі. Зеленавий, під колір прив’ялої скошеної трави, морок оповив усе довкола і, глухий, безпросвітний, усьому надав гіркоти, все ввергнув у сіру безвихідь. Калюжі блищали не тільки на дорозі чи на стежках, а й на суцільну калюжу обернулось колгоспне подвір’я, на якому виднілись де плуг, де молотарка, де сівалка. Хлющало, капало, дзюркотіло, жебоніло, хляпало, чвакало, шубовскало, цяпотіло, творячи потужний шум зливи, – так, наче поблизу котився водоспад із гори, але ж він, той водоспад, котився не тільки з гори, а й немовби в душі ринув, і ринув із якоїсь кремінної височини. Й хоч усю Яблунівку залито першою в цьому році рясною зливою, і хоч, здається, вже ніде не пройдеш, а лише на човні проб’єшся, – все ж не було кінця й краю цьому осінньому стовпотворінню, цій безнадії, дикому тирловиську негоди.
Тільки я намірився носа поткнути із ферми за поріг, як тієї ж миті обмок, як вовк, обкис, як лис, і змерз, як пес.
– Що? – сміялась доярка Христя, на мене дивлячись. – Узяло, мов багатого за живіт?
– Правду кажуть, що восени ложка води, а цебер грязі.
– Воно, Хомо Хомовичу, і грязі цебер, і води добряче корито. Уже починається осінній час, коли сім погод у нас: сіє, віє, сипле, туманіє, шумить, гуде і згори йде! То чого до Одарки Дармограїхи йти? Гайда на горище в теплу солому – там і переждете негоду. Інші, трапляється, перечікують на фермі – ось і ви перечекайте, щоб не простудитись.
– А хіба сам зогріюсь у соломі? – питаю.