Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
Поширилась чутка по Яблунівці, що хоч я і рядовий член артілі, що хоч я і старший куди пошлють, і з вигляду майже нікудишній (ну, грибок маслючок, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов), та начебто водиться за мною велика сила. Що начебто здатен я не те що на тракторі орати чи якимось іншим сучасним сільськогосподарським агрегатом землю обробляти, а запрягти чорта в ярмо (отого чорта, якого ліквідували разом із відьмами, релігією і попами), та й чортом землю плужити, й чортовим умінням ріллю зерном засівати. Що, мовляв, можу податись до чайної яблунівської – і не побоятися з самим дідьком горіхи гризти, вгамовуючи спрагу якщо не жигулівським пивом, то червоним міцним вином, а то й портвейном таврійським. Що, мовляв, я такий хитрий крутій, кручений-верчений, сіяний-шеретований, аж зумію самого чорта зі світу звести, зумію з рогатого наготувати солодкого м’яса, ще й у підливі, з білих грибочків та лаврового листя зметикованій, гостям-застольникам поставити!
До моїх вух доходили легенди й казки, а що легенди й казки споконвіку мають звичай змінюватись до невпізнанная, то, звісно, мені здавалось, що в побрехеньках яблунівців ідеться не про мене, а про якогось іншого Хому Прищепу. Не те що не з нашого села, а й з іншого району та іншої області.
Подейкували, що, тільки глянувши на першу-стрічну жінку, я міг сказати: «Ось іде вдова, в якої замість серця світить, та не гріє зимове сонце». Або: «Ось іде мачуха, бо від неї віє грудневим теплом». А чи: «Ото поїхала скупа скупердяйка, бо губи в неї бринять, наче павутинки на вітрі».
І хоч я завжди славився господарським хистом і хазяйським умінням, але ж у своїй майстерності міри не перебирав. Скажімо, хоч і як би старався, та ликом, як говориться, пастернака не викопав би. Але ж пустили поголос, що я здатен, – об заклад побившись чи коли дуже закортить, – колгоспним волом Охламоном, кривим на задню ліву ногу, зайця наздогнати в чистому полі. Або ж що я здатен качку дику (на яку інші мисливці йдуть із рушницею та з добрим собакою) голими руками зловити, самим поглядом обскубти й зварити не в казані, а в пригорщі – й то без води! І, мовляв, я такий учений, що ліпше за щуку знаю щучу науку, можу навчити плавати й дрібну рибу ловити; що годен перевчити орла співати, солов’я щебетати, а жабу-ропуху кумкати по-моєму.
Як би вам на світі велося, якби довкруг таке плелося та верзлося?!
Осінь – пора весіль, а в голови колгоспу Михайла Григоровича Дима якраз дівка стала на порі. А коли дівка дозріє, то треба дивитись, щоб не перезріла, бо дівка – це такий овоч, який не законсервуєш, бо дівка – це така ягода, яку не засушиш на зиму. Дівчина – це те літнє наливне яблуко, яке любить, щоб його зірвали саме впору. І хоч кажуть, що лакома вівця до солі, коза до волі, а дівка до нової любові, та то не про Катрю, не про головишину дочку: і вродлива, і розумна, і скромна, і шаноблива. Скінчила школу, за бібліотекарку стала в яблунівській бібліотеці, свої хлопці підсипатись до неї побоювались, то вона приманила собі жениха із Сухолужжя, поблизького села.
Сам чорт не пізна, яка з дівчини вийде молодиця, а тут усі в один голос: за Катрею й посагу ніякого не треба вона сама – найкоштовніший скарб. А що жениха її в Яблунівці не знали, то всякі пересуди ходили. Мовляв, і підстаркуватий: тоді надумав женитись, коли по деяких колгоспах уже й бики почали телитися. Мовляв, і з виду не вельми лепський: йому, либонь, і посеред білого дня кислиці сняться. Мовляв, і не з мастаків, що хвоста зайцеві закрутять, що на парашуті під водою на дно морське спустяться, що в армії на танку літають, мов на літаку, а стріляють мимо молока в десятку!
І мене занесло на весілля, що грало духовою музикою, співало, танцювало й реготало в хаті й за хатою в голови колгоспу. Танцюрист із мене – як із соняшникової бадилини мисливська рушниця, та, випивши гранчак пекельної, таки погойдався між гурту молоді і, не шукаючи пари, сам зі своєю тінню заходився танцювати. А що тінь моя була неповоротка й не вельми вправна, то я заточувався, шкопертався, бубонячи вголос:
– Може, й не хочу танцювати, так черевики дуже просяться.
І покрикував до музикантів:
– Утніть до гапликів, щоб ґудзі сміялись!