Позичений чоловік

А й молодь довкола давала лиха каблукам, закаблукам і передам. Хіба їм багато треба? Вип’є дві неповні, а третю недолиту, ліктем закусить, рукавом витреться – і вже язик у нього в роті скаче іі січе, мов град по шибці, і вже йому ноги біснуються у польці-тропотянці, наче в грішної душі перед судним днем. А молода дівка, що й без браги хмільна, таку весільну веремію бачачи, займеться від чужого завзяття, шал терпкий прониже її гінке тополине тіло, мов блискавка, – і вже, дивися, та блискавка скаженим життям живе в єстві її, вже палить її – й не спалює, вже солодкими корчами корчить її стан!

Тут і молодий із молодою на музику духового оркестру вийшли з хати – наречена в білому шумовинні фати, як водиться, а жених у чорному костюмі, мов грак у весняній борозні. Танцювальний вогонь пригас, наче рясною зливою залитий, хоч духовий оркестр і вшкварив шпаркіше. По вже прижухлій траві, по опалому вишневому та багряному листю пустились у танок молода з молодим. І навіть я, підтоптаний (отакий, що якби зараз оженився, то забувся б і пішов у солому спати), задивився на них.

І, горенько моє, краще б я не об'їдався волоськими горіхами, краще б не звідав ніколи сили своєї ясновидющої, а завжди зоставався у колгоспі «Барвінок» старшим куди пошлють, до того ж позиченим Одарці Дармограїсі за телицю!..

Бо за плечима в жениха, що добився до нашої Яблунівки аж із Сухолужжя, мерехтіла, ткана з срібних волоконець бабиного літа, химерна хатинка. І добре, якби в тій хатинці побачилось мені оце весілля, весільчани, хлопці з духового оркестру, що з однаковою майстерністю грають на весіллях і на похоронах, якби мені в тій хатці зараз побачилась Катря-наречена, що сяяла закоханістю, й щоки її, наче пелюстки ружі, палахкотіли рум’янцями. А то ж ні, а то ж зовсім інше відкрилось мені...

Зграбненька станом, схожа чимось на волошку в житі, з похватистими руками, сиділа за столом міської квартири молода дівчина-мати й годувала з ложечки хлопченя. А воно ж, видно, вродилось неньці на вовчі сльози: руками пацає, ногами хвицає, кочевряжиться, випендрюється, а язичок белькотить у роті, мов чорт у болоті. Мати й так, мати й сяк до дитини, припрошує до обіду, а воно ж таке норовливе й лихе, мов неоперений когутик, що й на батьковому смітнику воєвода!

Молода, в щасті та в радості, танцювала з женихом, а я приглядався до того, чого ніхто не бачив, – до химерної хатки, яка сяяла за плечима в хвацького молодика з Сухолужжя, що, либонь, уміє й дідькові очі прошити, коли вподобала його така дівчина, як дочка голови нашої артілі Катря. А в химерній хатці тим часом (чи то пак у поменшеній міській квартирі) вередливому дитинчаті, мабуть, того бажалося, чого дома не малося, бо бридилось проти страви в ложечці, мов кіт салом.

І було воно, те хлопченятко однорічне, і пампушечкою лобика, і вареничками вушок, і макогончиком носа, і плескачиком підборіддя, і паляничками щічок, і квасолинками очей, і кавалочками губок краплина в краплину схоже на свого батька, себто на жениха із Сухолужжя! Бо якби не на нього було схоже, то чого б ото зараз кочевряжилося за його плечима в химерній хатці, таємницю якої міг бачити тільки я.