Позичений чоловік

Та чомусь отаке бачиться й чується. Весна, цвіте бузок і черемха, вишні квітом буяють, яблуні та груші молоком облиті. А що вже солов’ї палахкотять співом у теплому надвечір ї! І грають на вогких вербових дудочках зозулі...

Здибались біля сільської чайної два діди, Гапличок і Бенеря, поспирались обидва на костури, бо вже без костурів нікуди й ногою, і розгомонілись, і обом вуха не болять від балачки.

– Діду!

– Га?

– Ти не в буфет?

– Не в буфет.

– А я думав, що ти не в буфет... Діду!

– Га?

– Ти читав?

– Читав!

– А я думав, що ти читав... Діду!

– А хіба що?

– Та я так питаю.

– І я так питаю... Що ж там Хома понаписував?

– Хіба треба вірити всьому, що пишуть?

– Авжеж, вірити всьому не треба.

– Отож я й кажу, що вірити не треба... А ти втямив чи не втямив?

– І втямив, і не втямив.

– А я думав, що ти або втямив, або не втямив.

– Правда ж, із хороби розумний Хома Прищепа?

– Із хороби розумний.

– А я, навпаки, думаю, що він із хороби розумний. Погомонять і розійдуться, й костури їхні грушеві дзьобатимуть землю, як голуби.

І як уже нині не зрадіти, що така широка слава по мені зостанеться в Яблунівці, на рідній землі? Кланяюся ж тобі в пояс, Яблунівко, за своє безсмертя, бо зажити його можна тільки на батьківщині, на рідній землі. І вдруге земний уклін тобі, Яблунівко!

І втретє – доземний, низький уклін!