Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
– Чого ти, Хомо, дивишся так, наче оте шолудиве порося, що в петрівку мерзне?
– Я не дивлюсь, – брешу, а сам очей не годен одірвати від зоотехніка.
– Та й лице в тебе корчиться, мов у циганського батька.
– Не корчиться, – брешу, а лице й справді сіпається, як бубон під колотушкою.
– Важким духом дишеш і мало криком не кричиш, Хомо. То зізнавайся, що такого вгледів на мені, бо сам я нічого за собою не бачу.
А коли й скажу, що бачу, то хіба він повірить? Подумає, що очманів Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок». Судіть лишень... За плечима в Невечері відкрилось мені видиво, наче з павутинок бабиного літа зіткане, й це видиво скидалось на хатку. На поменшений зліпок тієї хати, в якій живе зоотехнік. А в поменшеному зліпку хати геть усе домашнє начиння, теж поменшене. І столи та скриня, і шафи та мисник, і піч та лежанка, й етажерка з книжками, і радіо на комоді. А ген, бачу, Явдоха, жінка зоотехніка, сама фершалка в яблунівській лікарні, посуд миє на ослоні, й волоссячко вибилося з-під хустки, і макові зернятка поту мерехтять на чолі. А над ослоном, де вона посуд по обіді миє, висить плакат на стіні: пузатий пшеничний сніпок, зодягнений у шаровари та вишиту сорочку, усміхається в пишні вуса, а внизу підпис – «Наш урожай».
– Свят-свят, Трохиме Трохимовичу, – белькочу.
Невечерю, здерев’янілого від здивування, зоставив у червоному кутку на фермі, а сам чкурнув на корівник. І тут назустріч Ілько Дзюнька, фуражир, суне, махру смалить, хоч махру й заборонено палити коло худоби. І що? Приглянувся до Ілька – і в нього теж за спиною, наче з волоконець бабиного літа виткана, хатинка видніє! Діти, поприходивши зі школи, такий гармидер зчинили, таку бучу, що курява до стелі стоїть, пір’я з подушок метелицею встелило долівку, череп'я розбитого гладущика валяється біля печі, воду розлито біля шафи. Вірите чи не вірите, наче живе кіно дивлюсь, тільки без звуку, тільки звук вимкнуто.
І хоч би хатка ця, ткана з павутиннячка бабиного літа, відірвалась од Ількових плечей, хоч би відринула – так ні: куди Дзюнька – туди й хатка.
– Чого ти, Хомо, дивишся, наче тобі вночі кислиці снились?
От що б ви сказали чоловікові, якби опинились на моєму місці? Ти йому бовкни, а Дзюнька й скаже, що я в дурної зимував, а не в моєї Мартохи, і по селу ославить, що, мовляв, дурний, як сак, або ж розумний, як чобіт, або ж кебетливий, як довбня. То вже краще помовчати й геть податися своєю дорогою.
Гаразд, повернувся я до Дзюньки Ілька спиною і подався своєю дорогою, але що тільки стало стрічатись і бачитись мені на тій дорозі, хай господь боронить! Наче заповзялись усі яблунівські колгоспники поставати переді мною саме в такій подобизні, а не в іншій!
Здибався листоноша Федір Горбатюк – і за головою-печерицею на дугастому коромислі плечей, якраз на чолопочку його горба, теж марево зриме постало. Мені б узяти й мимо пройти (бути б отим сліпцем, якому не треба ні дзеркала, щоб помилуватися собою, ні каганця, щоб присвічувати в дорозі), а я втелющився в оте видиво. Хатину бачу, в хатині хазяйка Фроська, нарядилась у квітчасте плаття, озулась у нові модельні туфлі, а на столі – пляшка горілки й закуска.
– Хомо, ти куди задивився? – хмариться листоноша.
– Та так, – викручуюся, – зизуватим стаю, косую... А що там, Федоре, по світах?
Горбатюк охоче гомонить, що там по світах діється, а я тим часом стежу, що в його хаті коїться. Невже сам листоноша, той телевізор-кіно за спиною своєю носячи, нічогісінько не бачить? Дивно, бо мав би знати, що ось поріг його хати переступив механізатор Максим Діхтяр, уже напідпитку, заточується і, розставивши руки-голоблі, до Фроськи йде, хазяйка відступає й не відступає перед гостем...
– Та що з тобою? – торопіє Горбатюк, тупцяючи на дорозі й теж починає озиратись. – Що побачив, га? Лице в тебе таке, наче напився білого молока з-під чорної корови.
Фроська, зерна зубів скалячи, дзеркалами щік сяючи, все ближче до ліжка в горах подушок відступає, а Максим Діхтяр, який, либонь, і по нинішній день не помирився зі своєю жінкою Марією, насувається, мов чорна хмара на сонце, ось-ось заступить.
– Хомо, – бідкається листоноша, – ти при повній тямі?
– О, – бубоню абищо, – пішли наші їсти каші.
– Чи ти ото спиш на ходу солов’їним сном?
– Ага, – бубоню казна-що, – сплю на ходу, як полоханий заєць.
А самому знагла стало страх як цікаво додивитись пригоду, яку на своїх плечах та в своїй хатці носить листоноша Горбатюк, носить по Яблунівці, як пересувне кіно. Ось уже Фроська (нею чоловік хвалиться скрізь: «Моя жона ладна, всюди зарадна», або: «При своїй небозі добре і в дорозі») Присіла на край ліжка й звела звабні руки, здатні обійняти і вдарити водночас, а механізатор Максим Діхтяр уже й наплив на неї, мов сонце на хмару, лиш із-за тієї хмари війнулись дві руки, як білі голуби.