Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
– Цур тобі й пек, Хомо! – скрикнув листоноша, даючи дьору. – Кат його батька зна, якими очима ти дивишся, ще наврочиш.
– Стривай, Федоре, – гукаю, слідом по дорозі йдучи, бо ж так додивитись кортить. – Не погомоніли з тобою, а погомоніти треба.
– Йди на штири вітри, а на п’ятий шум! – накивує п’ятами Горбатюк.
– Ще ж не погомоніли, Федоре, – простую назирці.
– А три вирви в шию і міх кулаччя тобі, Хомо, за таку балачку.
І як наддав зі своєю поштою – лиш смуга встала, зашелестіло золоте листя під ногами, й собаки завалували, як не перед добром. А я, один за одним кладучи до рота волоські горіхи й ще дужче розпалюючи свою ясновидющість, мало зубами не скрегочу від жалю, що не вдалось додивитися живу картину з Фроською та Максимом Діхтярем у головних ролях, що листоноша так рвонув, наче за ним скажена тічка гналась.
Ну й ну, як то кажуть: стриг чорт свиню в яблунівському колгоспному свинарнику – крику багато було, аж в обласних організаціях чулося, зате шерсті мало!
Не я був би, коли б свою рідну жінку Мартоху під таку нагоду не здибав. Ішла від ставу з праним шматтям у відрах на коромислі, а з обличчя була така, наче казала: і каші не хочу, і по воду не піду. Очі її – смутні й ліниві, як двоє сонних свинок у барлозі, а губи лежали на лиці, як два дерев’яних кружки на квашеній капусті у бочці.
– Мартохо! – покликав я, спиняючись на вулиці в смутному затінку осінніх яворів.
Очі вмить ожили в Мартохи – наче двоє куцих, що залежались у соломі, хтось наполохав, і тепер вони ладні бігти в світи, щоб солі їм на хвіст не насипали.
– Хомо!
І хоч досі йшла, як припутень чи як кручена курка, тепер у її ноги мовби смерчі вступили, й Мартоха вихором кинулась до мене.
– Мартохо! – тільки й годен мовити.
– Хомо! – лиш і здатна відказати Мартоха, бо, видно, язик у неї теж не повертається, а сидить, мов чорт на грошах у болоті.
– Чого ти йдеш так, наче тобі бабуся сниться? – питаю.
– Ой, не питай, Хомо! – колихається під коромислом туди-сюди Мартоха, мовби ведмідь у танці. – Сам добре відаєш! Жалко мені за тобою, страх! Ще трохи зосталось тобі в Дармограїхи бути, а здається – наче цілий вік попереду в розлуці! Думала: хитра я молодиця, що й без міри змелю, а насправді – отямилась, як дурень у ягодах.
Та й геть почвалала, неначе старорежимна ступа, – водилися такі в Яблунівці ще до колективізації і навіть після неї.
Глянув я вслід, а в Мартохи за спиною теж хатка-марево, з волоконець бабиного літа виткана, а в тій хатці зараз ні однісінької живої душі, пустельно, мов у зимовому полі. Стривай лишень, а що там на покуті? І я слідом за Мартохою подався, щоб роздивитись. Ішла вона, значить, як на завтра, несла відра з пранням на коромислі, а за плечима хатку, а в хатці на покуті – мій-таки, Хоми Прищепи, портрет, який там ніколи не висів, а досі в скрині валявся. Я був на тій картці при солдатських вусах, із зорею на пілотці, із такими чортами в очах, що живому гітлеряці й не показуйся – умре зо страху.
Таким мене сфотографовано на війні перед форсуванням Вісли.
Придивившись іще пильніше до Мартошиної хатки, під причілковим вікном застеріг я телицю, за яку відбував у Дармограїхи. Телиця, прив’язана до кілка, скубла траву під ясеном, і біля неї повільним колесом червоного вогню туди-сюди перекочувався півень. І дивно: хоч би тобі крихта любові до телиці ворухнулась у серці! Серце мовчало, мов сіре каміння понад берегами яблунівських ставів.
Мартоха, горблячись, геть ішла, химерна хатка на її плечах стала невидною, а я гірко міркував про своє життя: ні те, ні се, ні третє чортзна-що! Спасибі волоським горіхам, що хоч трохи додали розуму, та як цим розумом скористатись? А може, така сама хатка є і за моїми плечима? І я став крутитись, обертаючи голову назад, щоб угледіти, а хіба вгледиш, коли й та хатка, якщо є, теж крутиться, весь час зостаючись невидною...
XXX. ОЙ ТАМ НА ДОЛИНІ ЖУКИ БАБУ ПОВАЛИЛИ І СОРОЧКУ ЗНЯЛИ!
Авжеж, ніхто без пригоди не проживе, а що вже тоді казати про Хому Прищепу, на якого завжди пригоди самі сиплються, мов град на дурного голову! То, дивись, ускочив я в халепу якусь, мов жаба в жар. То, дивись, на районному ярмарку поживився я шуриками-муриками, як пес макогоном. А хіба з поминок, де добрим словом згадували бухгалтера артілі «Барвінок» Петра Зосимовича Вараву, я не пішов, як мовиться, без підошов? А хіба ото з дідом Гапличком у чайній розмовляючи і двох шпигунів, що прибрали подобизну котів, алкоголем напуваючи, я не набрався життєвих мудрощів, як борщу на шило? І хоч від напасті не пропасти, та маю таку вдачу-звізду, що напасть і на гладкій дорозі здибле, що ж тоді казати про круту чи горбату!