Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Повідомлення міністра ніяких наслідків не мало — на сторінках паризьких газет, як і досі, з'являлися пронімецькі й профашистські статті.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Настала рання весна — прекрасна паризька весна. На зелені бульвари висипала дітвора. Квіткарки продавали фіалки. В магазинах обновляли вітрини. Манекенщиці рекламували весняно-літні моди 1933 року. Численні готелі й ресторани готувалися до напливу туристів.
Економічна криза йшла на спад, повним ходом працювали заводи і фабрики, ділова активність зростала з кожним днем. Фірма «Жубер і компанія» теж процвітала, — крім замовлень великих універмагів та провінційних торговельних фірм, надійшли замовлення із-за кордону, зокрема з Німеччини. Василь не помилився в своїх сподіванках: ярмарковий комітет Лейпціга, особливо після того, як там побував Борро, закидав їх замовленнями. Основний капітал фірми уже перевалив за чотириста тисяч франків.
У тенісному клубі влаштовувалися великі й малі змагання, в яких брав участь і Василь. Маріньє і де ла Граммон пройнялися до нього особливою симпатією після того, як у щирій дружній розмові він розповів їм про те, що побачив у Німеччині. Маріньє сказав йому тоді: «Мосьє Кочеку, у вас гостре око й чудове сприйняття — ви побачили й почули в Німеччині найістотніше, варте уваги, і ми щиро вдячні вам за все те цінне, що ви розказали».
Браун, як і досі, ретельно одержувала свої тисячу франків на місяць і передавала Лізі різноманітну інформацію, іноді важливу. Вона чесно «заробляла» свої гроші…
Очікуючи «батька» (про його намір приїхати сповістила, побувавши у Парижі, фрау Шульц), Василь і Ліза жили в місті. Тільки щосуботи вони їздили до Сар'янів, а в понеділок зранку поверталися в Париж.
Василеві аж дивно було, як любив роботу в садку, як захоплювався нею журналіст: обкопував дерева, обприскував їх хімікатами, садив квіти, обробляв город. Василь охоче допомагав йому. Побачивши, як вправно Василь орудує лопатою й граблями, Сар'ян не раз казав:
— Дорогий Кочеку, ви ніби народилися хліборобом. Вам слід було б стати фермером!..
«Батько» приїхав до Парижа несподівано. Зайшовши в контору фірми, він спитав каліченою французькою мовою, де можна побачити пана Кочека?
Пізнавши його голос, Василь прочиним двері кабінету.
— Хто мене питає? Я — Кочек. — І коли «батько» підійшов до нього: — Я до ваших послуг!
— Ви маєте кілька хвилин для ділової розмови?
Жубера в конторі не було, і вони, зоставшись удвох, могли розмовляти вільно.
— Валізу я залишив на вокзалі, номера в готелі не найняв, — сказав «батько», сівши у шкіряне крісло. — Зручно тобі влаштувати гостя на заміській дачі?
— Цілком!
— Тоді після роботи заїдь по мене на Північний вокзал. Я візьму валізу із камери схову і чекатиму на тебе біля головного входу. О котрій годині ти будеш?
— Добре було б о пів на сьому. На цей час повернеться Ліза, і ми втрьох поїдемо за місто.
— Гаразд, буду рівно о пів на сьому! Скажи своїм, що я представник взуттєвої фірми «Батя» з Чехословаччини. Приїхав домовлятися про рекламу в Латинській Америці. Про всяк випадок, якщо нас побачать вкупі: я привіз тобі привіт від рідних.
— Добре, тільки навряд чи хто зацікавиться вами. У мене бувають десятки відвідувачів на день… А що ви робитимете до вечора?
— Поблукаю по Парижу. Може людина дозволити собі вряди-годи таку розкіш? Поснідаю, почитаю газету в кафе, от і мине час. Ти про мене не турбуйся, не пропаду! — Він надів капелюха і вийшов.
«Про справи — ні слова!.. От витримка у людини», — подумав Василь.
О пів на сьому вони з Лізою під'їжджали до Північного вокзалу. Василь здалеку побачив високу постать «батька». Він був у модному літньому пальті, в крислатому капелюсі, з елегантною валізою у руці. Василь під'їхав до головного входу. «Батько» швидко відчинив дверцята, сів поруч із Лізою на заднє сидіння, і вони рушили.
— Кращого місця для ділових розмов, ніж машина, я не знаю. Розповідайте, товариші парижани, що у вас нового? — спитав «батько».
— Все йде своїм звичаєм, загалом — нормально, — обізвався Василь. — Ми од вас чекаємо новин.
— Мої новини не дуже втішні. Пам'ятаєш, Василю, більш року тому я казав тобі, що в Німеччині владу приберуть до рук фашисти. На жаль, мій прогноз справдився. І знаєте, друзі, що найдивніше? Політичних діячів Англії, Франції й Америки наче хто загіпнотизував!
Вони вдають, що не помічають небезпеки, яку готує їм Гітлер. Більше того, всіляко догоджають йому. Дурники, вони не розуміють, з ким мають діло!..