Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Справа не тільки в сліпоті політичних діячів, а ще й у тім, що фашизм має чимало прибічників. У Франції вони розгорнули несамовиту діяльність, створюючи «п'яту колону». Одні роблять це задля грошей, якими їх щедро наділяють німецькі посольства, інші — через ненависть до Народного фронту, до комуністів насамперед. За останні півроку фашистські і профашистські організації, такі, як «Бойові хрести», «Об'єднання колишніх фронтовиків», «Патріотична молодь», активізувалися. Підтримувані префектом паризької поліції К'яппом, вони діють без побоювань!..
— Усе це я знаю, зокрема й з вашої ж інформації. Ви добре працюєте!.. Можу сказати, що нам нічого не було відомо про те, що фашисти готують політичний терор в інших країнах. Сподівалися від них усяких паскудств, але такого, признатися, не ждали!..
— А пощастило повідомити кого слід про підготовку вбивств? — запитала Ліза.
— Пощастити пощастило, та чи зуміють вони вберегти своїх керівників — невідомо! Надто вже безтурботні люди, ці вороги Гітлера… Бенеш, наприклад, вважає, що ці побоювання перебільшені, — ніяка, мовляв, держава, що поважає себе, не стане на шлях убивства з-за рогу своїх політичних супротивників! А король Югославії Олександр певен, що часи плаща і шпаги давно минули.
— Коли б не довелося їм розплачуватися кров'ю за свою благодушність! — сказав Василь.
— Ну, а як ти живеш, красуне? Звикла до паризького клімату? — звернувся «батько» до Лізи, мабуть, щоб перемінити тему розмови.
— Отак і живу!.. Усього багато — і грошей, і вбрань, а на душі смуток… Дуже стомилася, занудилася, хочу додому… «Батьку», допомогли б ви нам повернутися додому… Якщо не на зовсім, то хоча б у відпустку з'їздити, побачитись із своїми…
— Що ж, у відпустку, певно, можна… Треба тільки спершу заїхати до Чехословаччини, забрати там свої радянські паспорти, вернутися знову сюди, а тоді вже разом із Василем вирушити додому через Швейцарію або Скандінавію. Їхати через Німеччину, навіть транзитом, небезпечно… А от і сюрприз: я привіз вам обом листи з дому! — «Батько» дістав із кишені два листи і віддав Лізі. Дуже хотілося одразу ж прочитати їх, але вона стрималася.
— Коли ж можна поїхати по паспорти? — спитала Ліза.
— Та хоч завтра, якщо, звичайно, Василь не заперечуватиме!
— Ми ще обміркуємо це, — спокійно сказав Василь.
— Правильно, треба обміркувати!.. У мене, Лізо, є до тебе прохання. Коли повернешся з відпустки, доведеться тобі на якийсь час розлучитися з чоловіком і поїхати в одну країну для виконання такого ж завдання, що й тут. Однак самостійно, без допомоги Василя. Гадаю, ти вже набула досвіду, впораєшся…
— Оцього вже не знаю… Одне діло — впоратися з роботою, коли в тебе є тверда підпора, зовсім інше — коли ти сама. Краще вже я зостанусь із Василем!..
— Василь потрібен тут, а ти — там. Розумієш, яке діло — двоє чоловіків, кмітливі, досвідчені працівники, побували там і нічого не змогли зробити. Потрібна жінка, врівноважена, вдумлива, віддана справі. В тій країні німці зміцнюють свої позиції, вербують прибічників не тільки із середовища продажних політиканів, але і в армії. Як вони добиваються всього цього, через які канали? Нам невідомо, а треба знати. Щоправда, перешкодити їм ми не можемо, та бути в курсі подій повинні. Розумієш мене? — «Батько» обернувся до Лізи і зазирнув їй у вічі.
— Розумію, звісно, — тихо сказала Ліза. — Але майте на увазі, що зв'язок із стенографісткою німецького посольства Браун підтримую я. Вона нікого більше не знає і знати не захоче!
— Враховуємо і це. Та, оскільки твоє перебування в тій країні конче потрібне, шукатимемо інших шляхів для зв'язку з Браун. Незабаром сюди приїде і житиме тут Шульц. Вона, австрійка, зможе раз у раз перетинати кордон, щоб підтримувати з вами зв'язок. У Парижі Шульц стане кравчихою. Хіба не можна, щоб вона заступила тебе? Вони ж, здається, знайомі?
— Знайомі…
— От бач, усе складається чудово!
— Правильніше буде сказати: ви все передбачили загодя! Але я не хочу, не можу їхати без Василя! — твердо промовила Ліза.
— Звичайно, тебе силувати ніхто не збирається, міркуй сама. Хочу, однак, зауважити, що це не моя особиста думка, а партійне доручення. — В голосі «батька» почувся холодок.
У машині запанувала мовчанка, тільки й чути було, як шурхотіли шини по гладкому асфальту. Не обертаючись, дивлячись на шосе, Василь сказав:
— Ми себе вважаємо солдатами партії, і для нас її доручення — закон. Ліза не раз доводила це на ділі. Коли треба — вона поїде куди завгодно і коли завгодно, хоч до чорта в зуби!