Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
У Німеччині більше нічого було робити. Все, що Василь бачив довкола, обурювало, викликало гнів. Він повертався додому з важким серцем.
Німецько-бельгійський кордон поїзд Берлін — Париж перетинав уночі. На німецькій прикордонній станції прикордонники й митники метнулися по вагонах. Вони обходили одне за одним купе, будили пасажирів, перевіряли документи, оглядали речі. Деяким пасажирам прикордонники пропонували зійти з поїзда з речами і відводили їх у приміщення митниці при вокзалі. Носіїв чомусь не було, і літні люди, чоловіки й жінки, згинаючись, несли важкі валізи до вокзалу.
Черга дійшла й до Василя. Офіцер прикордонної служби покрутив у руці чехословацький паспорт і сказав:
— У митницю з речами!
— У мене одна маленька валіза, її неважко перевірити й тут, на місці, — Василь хотів уже був розкрити валізу.
— Не заперечувати! — гаркнув офіцер.
Василя провели в приміщення прикордонного пункту. У просторій з казенними меблями кімнаті, насиченій смородом казарми, за великим столом сидів грізний на вигляд офіцер. Біля його столу стояв чоловік у формі митного чиновника. Взявши паспорт Василя, офіцер почав задавати уже звичні питання:
— Прізвище?.. Місце народження?.. Професія?.. Чого їздили до Німеччини?
Діставши вичерпну відповідь на всі запитання, офіцер спідлоба глянув на Василя.
— Іудей?
— Словак і католик за віросповіданням.
— Іудеї — закляті вороги Німеччини, але… — невелика пауза, — слов'яни теж не кращі, хоча вони й християни!
Василь мовчав.
— Відповідайте на запитання: чому на вашій батьківщині, в Чехословаччині, пригнічують німецьку меншість?
— Політикою я не цікавлюся і відповісти на ваше запитання не можу. До того ж я живу у Франції.
— Усі ви невинні ягнята і нічого не знаєте! Зачекайте, настане час — самі зрозумієте або ми змусимо вас зрозуміти!..
Василь мовчки поклав перед офіцером угоди, укладені в Берліні й Лейпцігу.
— Ці документи свідчать, що ви встановили комерційні зв'язки з німецькими торговими організаціями. Так? — запитав офіцер.
— Авжеж. Я співвласник рекламної фірми у Парижі, і в нас давно налагодилися добрі стосунки з німецькими діловими колами!
Офіцер повернув йому паспорт і угоди.
— Можете їхати далі!
Валізи його навіть не відкривали.
Переїхавши французький кордон, Василь полегшено зітхнув. «Ні, їхати ще раз у Німеччину з чехословацьким паспортом не варт!» — подумав він.
У Парижі на Василя чекало багато новин. Лізи дома не було, і він, поставивши валізу, пішов у контору. Першим, кого він побачив, був Борро.
— Ну, Анрі, які у нас новини?
— Є деякі!.. Почнемо з того, що останнім часом у мосьє Жубера пригнічений настрій і він майже ні з ким не розмовляє. Ніхто не наважується спитати, чому в нього такий настрій, а він теж уникає розмов на цю тему. Навіть ваша телеграма про вигідні замовлення не справила на нього ніякого враження!.. Надійшла пропозиція від великої американської фірми відрядити до них представника для ділової розмови про рекламування кількох кінокартин. Ми ще не відписали їм — чекали вашого приїзду. Гом'є закінчив ескізи для Італії і, якщо ви їх схвалите, ми одразу ж надішлемо їх… Щодо мене особисто, то я збираюся відвідати, як ви зажадали, націонал-соціалістський рай — побувати в Берліні, Лейпцігу…
— Добре, що нагадали!.. Сьогоднішня Німеччина, Анрі, — це жахлива тюрма: найменша хиба — і ви можете щезнути в ній безслідно, як щезає багато хто. Я дам згоду на вашу поїздку, якщо ви пообіцяєте нічого там не бачити, нічому не дивуватися, а головне — мовчати!
— Запевняю вас, дорогий патроне, що я не маю ніякого бажання опинитися за гратами, а тим паче безслідно щезнути з цього найкращого із світів!.. Намагатимуся мовчати як риба. В цьому ви можете на мене покластися, — сказав Борро.
— Коли ви збираєтесь їхати?
— Хоч завтра, якщо ви не заперечуватимете. Німецька віза у мене в кишені, лишається купити квитка.
— Не заперечую. Хочу звернути вашу увагу на важливість міцних ділових стосунків нашої фірми з ярмарковим комітетом у Лейпцігу. Запам'ятайте, в них невичерпні можливості забезпечити нас замовленнями.
— Зроблю все, що зможу!
Не встиг Василь розібрати пошту, як до кабінету ввійшов Жубер. Мовчки потис компаньйонові руку, неквапливо скинув пальто, повісив на вішалку.
Борро мав рацію: Жубер змарнів, зблід, вигляд у нього був поганий.
— Добре, що ви приїхали, — сказав Жубер, сідаючи до Василевого столу. — Сподіваюсь, подорож була приємна?
— Поїздка була успішна, але важка… Ви знаєте з моєї телеграми, що мені пощастило завершити переговори з Берлінською конторою кінопрокату і, найголовніше, укласти вигідну угоду з Лейпцігським ярмарковим комітетом. Отже, тепер ми не залежатимемо від примх ринку. І все-таки поїздка була жахлива! Ви навіть уявити собі не можете, що коїться там, у Німеччині. Неприхована диктатура, знищено всяку демократію, придушено людську особистість — справжнє варварство… Часом не вірилося, що все це не маячіння… — Василь замовк, помітивши, що Жубер не слухає його, і спитав: — А тепер скажіть, що з вами?