Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Вибачте, майоре, — сказав я несподівано для самого себе. — Я не повинен був так говорити.
Офіцер мовчав. Потім глянув на мене згаслими очима.
— Мені зрозуміла ця ненависть, — тихо сказав він — І вона мене зовсім не дивує.
— Я зійду на першій же зупинці.
Він кивнув головою, тоді сказав:
— А я думав, ви їдете до Кракова.
— Ні, — збрехав я. — Не цього разу.
— Зараз буде станція Тунель?
Я глянув на годинник.
— Так. За кілька хвилин ми повинні бути на місці.
— Що ви робитимете, коли на вокзалі буде облава?
— Не знаю, — відповів я роздратовано. — Я ніколи не замислююсь над тим, що може трапитись. Зрештою, якийсь вихід знайдеться.
— Розумію.
— В якій кишені у вас пістолет?
Майор кивком показав нагору, де на полиці лежали дві шкіряні валізи.
— Пістолет разом з поясом лежить між валізами.
— Не в кишені? — здивувавсь я.
— Я ж вам сказав, — знехотя відповів майор. — Зрештою, можете перевірити.
Неквапно вставши з місця, я метнув очима на полицю і зразу помітив углибині пояс та кобуру, з якої стирчала рукоятка парабелума.
— Гаразд, — мовив я, трохи зніяковівши. — Треба було сказати це з самого початку. Я думав, що пістолет у вас в кишені.
— Ні.
— Ну то все гаразд.
Поставивши пістолет на запобіжник, я засунув його у внутрішню кишеню пальта, потім знов сів на місце і зручно сперся головою на м’яку спинку дивана.
Я почував страшенну втому, сонна знемога зборола мене, і я з нехіттю думав про те, що за кілька хвилин доведеться піти з цього купе, бо далі залишатись тут не можна. «Все з самого початку йшло не так, — подумав я з досадою. — Монтер зовсім вимотався. Через нього ми всі сьогодні мало не попались. Ще місяць-два такої роботи — і він неодмінно засиплеться. Все це надто затяглось. Ні в кого вже не витримують нерви. Якщо цей проклятий німець мене обдурив, я вб’ю його. Якщо він хоче віддати мене в руки поліції, то вийде за мною на перон. Тоді я його й уб’ю».
Я глянув на майора, він, як і раніш, нерухомо сидів навпроти мене, стриманий, холодний, і, відгорнувши темну завіску на вікні, вдивлявсь в наметені хуртовиною білі снігові кучугури, що проносились мимо. Потім ця сліпуча білість за вікном зникла, поїзд мчав у пітьмі, а гуркотіння його коліс стало тихшим і глухішим.
— Ми вже в тунелі, — озвався майор. — Скоро станція.
Вставши з місця, я зняв — з полиці важку валізу й поставив її біля дверей, але з купе в коридор не виходив, чекав, поки поїзд зупиниться. Колеса лунко загуркотіли на стрілках, почувся пронизливий гудок паровоза — ми під’їжджали до станції.
Тоді я сказав майорові:
— Я зійду з поїзда. Якщо ви вийдете за мною, мені все стане ясно. Попереджаю вас, щоб не було непорозумінь.
Офіцер кивнув.
— Прощайте, — холодно сказав він. — Я солдат і, так само, як і ви, не зношу поліції. Може, хоч це переконає вас, що я не втручатимусь у ваші справи?
— Ні, — засміявсь я. — Ні, майоре. Я нікому не можу вірити. Ви розумієте мене?
— Так.
— Отож прошу вас не виходити з вагона. Я можу це витлумачити по-своєму.
— Гаразд. Я про це пам’ятатиму.
— І розкажіть цю історію своїм польським друзям, — докинув я в’їдливо. — Вона їх, напевно, дуже розсмішить!
— Думайте краще про себе, — глухо відказав майор. — Перед вами дорога. Невідомо, що ще може статись…
— Еге ж, — згодивсь я. — Прощавайте. Вашої перестороги я не забуду.
Майор не обізвався, він похмуро дивився на мене, але на обличчі його я не помітив злості; воно виражало тільки розчарування й гіркоту.
V
СВЯТВЕЧІР: СМЕРТЬ БРАТА
Без особливих перешкод я повернувся на своє попереднє місце, в купе польського вагона, і знов опинився в страшній тисняві, серед твердих дерев’яних лав, валіз та стовпища пасажирів, що напирали на мене з усіх боків; задуха тут була нестерпна, люди, змучені такою їздою, нетерплячі й злі, безупинно штовхались, і через те раз у раз вибухали сварки. Я стояв між двома рядами лав, біля самого входу, а на моїй валізі сиділа дівчина, яку мені насилу вдалося втягти у переповнений вагон, за вікном темніли постаті чоловіків, що їхали на приступках, учепившись за поруччя; сніг уже перестав іти, але вітер не вщухав, я розумів, як їм важко там, надворі, і весь час з острахом позирав у вікно, перелічуючи скулені нерухомі постаті, щоб упевнитися, чи не змело когось поривчастим крижаним вітром. Раптом пасажири почали так напирати в бік дверей, що зіпхнули дівчину з валізи, втративши рівновагу, вона всією своєю вагою навалилась на мене, потім ледве звелася на ноги, і я відчув її швидкий подих.