Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Ну, прізнавайся, прізнавайся, сукін син, сколькіх ти русскіх героєв положіл? — злорадно запитував начальник.
— Я, панику, руських героїв нигда-шуга не вбивав, — промимрив здерев'янілим язиком Соломон.
— А как ти докажеш?
— Я знаєте, паночку солоденький, коли хотів стріляти, висувався із декунку, то єсть окопу, і кричав: «Гей, руські-мацкалі, серед вас часом ніє героїв? Якшто є, прячтеся, неборята, бо я дораз буду стріляти і можу деякого героя по голові улупити!» А пак знаєте, паночку, як то люди говорять: «Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє.» Так што, коли би я і хотів когось влупити, якшто Богонько того не хоче…
— А ти нє боялся, што і тєбя моглі так само по дурной башкє улупіть?! — різко перервав начальник Соломона.
— А мене, панику, за што? — щиро здивувався дід. — Я чесно і законно служив у цісарській армії. А по-друге, у мене була пушка із закривленим стволом. Я лежу собі на дні окопу, пушку із закривленим стволом висуну, нажимаю на гачок і лем собі стріляю по мацкаликах…
— Ти што, дєд, мелеш?!!
— Мелю, мелю!.. панику… — радісно сповістив дід. — От сього року, дякуючи Сталіну і комуніштичній партії, дуже красно вродила кендериця, по-вашому кукуруза… То майже каждий тиждень мелю на муку — моя баба дуже любить кендеричаний хліб і замішку! А коли файно вродить пшеничка, то мелеме на білу муку — я дуже галушки люблю із сиром. А деколи і пасулю мелю, коли мушка у ній заведеться. Так што, цукрений панику, ми все штось мелемо… Було би лем што…
Не вельми церемонячись, Пікниця із папіросою в зубах розчахнула двері, показала дідові на вихід і порадила услід неодмінно пройти санаторне лікування у берегівській психічці.
— Так… так… так, — істинно речете, панику: де нема розуму, там спасає дурість, — промимрив тихо про себе дід, прудко котячись гарбузом долі панськими сходами.
Далі дід перейшов через площу Леніна, став біля кінотеатру «Перемога», несамохіть обернувся до міської ратуші і подивовано розкрив рота. Він тільки тепер побачив, що будівля, в якій віками селилися власті, якась дуже-дуже втомлена, знервована, трагічно-хвора і по-людськи нещасна.
І хоч Соломонові стало по-закарпатськи жаль цю замордовану владами ратушу, він зі злістю й іронією запитав будівлю:
— Но што, власть!? Хороша — не хороша?! Та свистали ми на тебе, рогата власть! Ти, власть, як тот гумовий балон: надується пустим воздухом, то й думає, што великий… ага!..
Потім Соломон підняв голову уверх і мовив:
— Є лем єдна власть, якої закарпатець боявся, боїться і вічно буде боятися: сесе велика і праведна Божа власть!
Од такої думки Соломонові стало легко і світло. А од тої легкості і душевного просвітління йому дуже чогось захотілося — теж такого дуже неземного і легко-світлого.
І Соломон, підкоряючись поклику душі, подибав до найближчої мукачівської корчми.
Отже, цілком зрозуміло: після потрясінь від пережитих трафунків моїх родаків тепер до Мукачева уже не скоро потягне. І, закономірно, коли радикально налаштована Фіскарошка, глянувши на повістку до безпеки, рішуче мовила:
— Мені сесе до мачки! Коли хтось хоче’ня видіти, най прийде сюди.
А оскільки дід належав до поміркованих, мудро порадив:
— Ти, Митьку, головноє не висувайся і не спущайся із Небесі. Але ж — пересидів ти уже раз смерть Сталіна у курнику, то й тепер чудо більше трьох днів не протягне…
І ось, слідуючи мудрим порадам Соломона, я вже котрий день не ходжу до школи…
Тут грюкнули двері — і на поріг вийшла Принцеса Едінбурзька, а за нею якась перелякано-стурбована баба Фіскарошка.
— Так і сказала Анна: «Аби нині прийшов… і тільки він сам?» — перепитала Фіскарошка.
— Ви што, Марько, колись чули, виділи, аби я із брехнею по людях ходила? — ображено сказала Принцеса Едінбурзька.
— Но тогди красно вам дякуєме і йдіть щасливо із Богом, — побажала на дорогу гості баба.
Побачивши мене, Фіскарошка ще більше посмутніла, підійшла, погладила по голові і якось приречено повідала:
— Нині рано Едінбурзька верталася із Мукачева і зустріла твою маму. Вона дуже просила, аби ти зайшов до неї… до діда Петра. Мама тебе дуже хоче видіти і чекає… Іди, дитинко, іди… То ж твоя мамка…
…Моя мамка!..
…Мине чимало років. Багато разів братимуся за перо, аби розповісти про свою найбільшу житейську печаль — мою дорогу мамку. Проте щоразу зіштовхуватимусь із якимось незрозумілим явищем, фактами і загадковими обставинами її життя. І це постійно зупиняло перо. Завше намагався знайти відповіді на таємничі сторінки мамчиного буття. Однак, чим далі, загадки навпаки: множились і ставали ще більш заплутаними…