Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Вранці я якось забув у зошиті із ботаніки провести поле і розігнався письмом на всю широчінь. Це тепер і впало у розгніване око пана Фийси.
— Де твоє поле, либухурю килавий?![73] — схопили пан Фийса мене за вухо і, крутячи його, злорадно продовжували. — Но та де твоє поле?! Ану ж покажи, де твоє поле?!
— Як де моє поле!? Моє поле большевицькі зарази у колгоз забрали! — відповів зі злості я. Відповів рішуче, чітко, не кліпнувши оком і, як кажуть, без «задньої мислі».
Проте «задню мислю» одразу вловила своїми передніми вухами Манька-безпекашка і увечері про «моє поле» і «большевицькі зарази» акуратно відстукала туди, куди і кому потрібно.
Наступного дня мене прямо із уроку викликали у директорський кабінет. Пан директор зміряли мою особу з ніг до голови таким поглядом, ніби я їм із писка вирвав останній зуб.
— Передаш своїм повістку! Із нею мають явитися у мукачівську безпеку — там усе написано, — простягнув пан директор мені папірця. — А тебе, збийвічу, я не те, щоб більше у школі, а навіть у своєму найстрашнішому сні не видів, скис би’сь, де стоїш!
Не такий я вже лінивий і дурний, аби киснути на одному місці… Але повісткою директор таки навісив мені добрячу колодицю на голову: хто ж таки дійсно явиться у мукачівську безпеку? Скажімо, дорогого нянька, аби не посадити за його черговий культпохід за сіном на колгозну ферму, преміювали путівкою на заготівлю деревини для сільради аж у Рахівський район.
Бабі їхати в Мукачево, а тим більше являтися у безпеку, теж, як у нас казали, не дуже яло. Після того, як Фіскарошка п’ятнадцять діб з мітлою вилизувала міські вулиці за інцидент із начальником міліції, у неї до Мукачева з’явилася велика неприязнь.
Я на власні очі бачив: щоранку, вийшовши із хати, баба із Небесі першим ділом кланялася і хрестилася у бік Ватікану і Балкан, вірніше, католицькому і православному храму, і неодмінно грозила кулаком у бік Мукачева. А тут до всього трапилася ще одна політична придибенція.
…Наприкінці зими, аби заробити якусь копійчину, Фіскарошка потягла на базар повну кошарку горіхів. І як на біду, за бабою прив’язалася її вірна цімборка коза Танкістка. І що тільки не чинила стара, аби відбити від себе кляту скотину, рогата подруга невмолимо слідувала за газдинею. Так обидвоє і просиділи на базарі — Фіскарошка за столом, а Танкістка, наче сторожова собака, біля кошарки із товаром.
На щастя, спродались швидко і вигідно. По дорозі Фіскарошка вирішила зайти у крамницю за хлібом й оселедцями, по нашому — герінгами. Такий магазин якраз і трапився біля площі Леніна, де велично знімався пам’ятник вождеві світової жеброти. Аби не мати зайвого клопоту, Фіскарошка прив’язала козу до дерева неподалік пам’ятника і зайшла у крамницю. Тим часом нашій Танкістці допекла нагальна природна потреба. Проте, будучи скотиною політично й ідейно не свідомою, коза не мучила себе сумлінням: наклала купу кізяків прямо під постамент дорогому вождю.
А коли баба вийшла із пакунками, Танкістку за роги вже тримав міліціонер і, чортихаючись, щосили тягнув її від пам’ятника на тротуар.
— Сесе ваша коза, нийно? — запитав суворо міліціонер на місцевому діалекті.
І вже од думки про свояка бабі нараз полегшало — як-не-як, рідна челядина, ачей не буде збиткуватися…
— Тать такоє, якби моє… доста близька… родина наша, — мовила догідливо баба.
— А на якого фраса ви козу водите по городу? — грізно запитав страж порядку. — Та ще й напаскудила під самі ноги Леніну?
— Йой, синку, перебач, — розвела безпорадно руки Фіскарошка. — Ми, знаєш, люди бідні… темні… Наша коза у високі школи не ходила і не впознає у лице великих людей. І што із неї возьмеш? Так само, як із тих потят, — баба показала на зграю голубів, що мирно воркували на плечах залізного Леніна.
— А при чому тутки голуби? — знервовано запитав міліціонер.
— Никай лем, як они обгадили голову товаріщу Леніну. Моя коза хоть під ноги, а они всю голову Ленінові обісрали, — резюмувала баба.
— Тать тото… як казати… — розгублено закліпав міліціонер, — то голуби… їм можна… бо вшиток світ знає, што голуби — то птиці миру!
— А што, моя коза проти миру?! — запитала рішуче Фіскарошка. — Ти її сам позвідай: ци хоче моя коза війни?
73
Либохур килавий — нікчемний та ще й з грижею