Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Ще інші очевидці — пастухи, скотоводи і кочівники — розповідали й таке. Коли сходило сонце, його промені, немов розпечені дочервона мечі, пронизували навскрізь Авеля, і з його тіла паруючими струменями била кров, напуваючи спраглу пустельну твердиню. Але святий старець, знемагаючи від неймовірного болю, навіть не стогнав, а пристрасно писав палаючими неземним вогнем руками. А в цей час із небес, немов із розкритого велетенського вікна, одна за одною спливали сліпучо-голубі кульки, в яких були закладені пророчі слова Творця. Над самою головою Авеля диво-кульки розкривалися, вірніше, лускали, розсипаючи навкруги дивовижно ніжну і дзвінку мелодію. Авель спраглими вустами ловив, немов краплі роси, живі слова і пристрасно записував їх на сторінках книги.
А далі небеса, неначе океанські хвилі, змикалися і вмовкали. І тоді Авель знову брався за молитви.
Тому робота над книгою „Одкровення Слова“ тривала майже двісті повних календарних років за новим літочисленням. І весь цей період Авель Сінайський щоранку пронизував голкою кактуса один з пальців і власною кров’ю писав трактат про священнодійство слова.
Як свідчать коментарі і хроніки часів Нерона, останнім словом, яке написав Авель у „Одкровенні Слова“ було слово „Прощення“. Саме цим словом закінчувалася книга, як, власне, і кожне людське життя. А ось починалася книга „Одкровення…“ рідкісним і дивовижним для нашого часу словом „Любов“. Про це мені згодом розповіли вже мої мамка. За їхніми словами, саме словом „Любов“ починається кожна книга, так само, як ним починається і кожне людське життя.
Дивовижний цей весняний світ у миті пробудження. Все навколо тебе якесь таке ніжне, ще непевне і дивиться-роззирається навкруги по-дитячому довірливими очима.
Я спускаюся із Небесі у долину і милуюся липами, на яких несміливо порозкривало дзьобики листячко.
Під рвійним фуканням вітру безугавно тріпотять сотнями зелених крильцят молоденькі черешні. Чиясь благородна рука побілила їх юні постави вапном, і тепер деревцята стоять обабіч дороги, немов дівчатка-підлітки у дорогих заграничних панчішках.
І загалом — листя на деревах, і трави по землі, і кущі диких троянд і терну — ще не палахкотять густими зеленими барвами, як це буває влітку, а ніжно-ніжно світяться молоденькими, навіть сказати б — безпорадними жовтувато-трепетними кольорами. І від того весняний світ мені когось нагадує… щось таке живе… лагідне… Ага! Згадав! Весняний світ мені нагадує пухкеньке маленьке пітятко-курчатко, що тільки-но вилупилося із яйця і ще непевно стоїть на ногах.
А он і наша добра мамка-берегиня гора Ловачка. П’янко-щаслива, розімліла од весняного захмілля, розляглась собі перед нашими Небесі і дрімає, тихо посопуючи. Огорнута молоденьким серпанком, тепер наша Ловачка нагадує велетенську голубу кішку, що, поклавши голову на лапки, хитро і пильно дивиться у бік Мукачева — ану ж, чи не завелися там у славному вароші, над ще славнішою рікою Латорицею якісь капосні миші.
Йдучи через цей весняний світ назустріч із мамкою до діда Наполійона, намагаюся оминати село, особливо ті її частини, що йменуються Палестиною й Аргентиною.
Ще з минулого року тут вся наша родина Данків, як тепер би сказали, — „персона нон грата“, а по-нашому — „як вас тутки ще раз увидимо, ноги вам поламлемо!..“
Як на мою думку, історія ця не стільки повчальна, як весела і життєстверджуюча. І від нічого робити, доки дійду до обійстя діда Наполійона, мушу вам розказати. А кому нецікаво — можете пропустити цю главу і не читати!
Через усю західну околицю наших Небесі, наче глибокий шрам вздовж лиця древнього воїна, пролягав глибокий яр, названий Бентовим. Найпевніше, це було колишнє русло доісторичної ріки, котра ще в Біблейські часи текла із Едему через земні простори.
Так само ще з святих часів по обидва береги Бентового ярку росли дивовижні сливи. Їх у нас йменували райськими вічками. Видно, ще у безгрішну пору благородні води принесли сюди із Едемського саду насіння дерев і розсіяли його по берегах. Із зерняток проклюнулось насіння, явились ростки і вже тисячоліттями, мужньо переживши навіть Ноїв потоп, із нами на Небесі вікували дивовижні сливові дерева. Вони сягали у височінь на десяток метрів, були рівненькими, як струни, і гладко відполірованими, як держаки пишних бойових знамен. Незвичним було і листя — воно нагадувало довгі, пухнасті зелені вії. Самі ж плоди за формою були схожими на голубі морські мушлі. У сонячну днину, коли вітер розчісував крони, листя починало тріпотіти, і з-під зелених пухнастих вій тобі починали дивно усміхатися райські вічка. Це було захоплююче, трепетне і водночас досить моторошне видовище: ти насправді відчував на собі погляд сотень живих очей. Тоді я згадував розповідь баби Фіскарошки про багатоокого Ангела.