Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Ну гоп! Я з вами до Будапешту на свинський базар не ходив, горобків у Празі не лічив! Я вам не кум, не сват, не брат і од мене руки назад! От маєте мукачівського копильця-онука, із ним і возіться!
Із цими думками я і вирулив до пана Фийси. Хоч Фіскарошка, завбачивши, куди прямую, навздогін попередила: «Не лізь туди, бо фрасоватий пан Фийса потяг до себе Анцю». Але я прямував твердо, був непохитним, як князь Ігор перед походом на половців. І мене так само не зупинило б навіть страшне затемнення сонця.
Постукав раз у двері. Вдруге. Мовчання.
— Пане Фийсо, сесе я! — дав про себе знати.
У хаті щось грюкнуло. І це мене вельми порадувало — пан учитель таки дома!
Далі знову мовчання. Я притулив вухо до дверей. Тиша. Пан учитель, певне, не чують?! І тут я, од чистої душі почав дубасити у двері кулаками, не забуваючи інформувати:
— Пане Фийсо, сесе я — Митро!
Я грюкав у двері вперто і войовниче, як легендарний грек Ахілл у ворота Трої.
А тим часом у хаті пана Фийси трагічні події розгорталися за такою хронологією. Коли я постукав вперше — культурно і обережно — й повідомив, що до господи проситься не якийсь там розбійник з великої дороги, а я — Митро, пані Гатьошка саме розстеляла ліжко а пан Фийса гарячково скидали із себе штани. Пан Фийса, тяжко дихаючи, весь час понукував свою Афродіту, і та за якусь мить уже постала в одежі нашої прамамки Єви — благо, досвіду не позичати. Відтак гепнулася горілиць на ліжко, демонструючи бідному учителю усі свої тілесні багатства, щедроти і принади. Напівбожевільний пан Фийса, немов переляканий заєць з-під куща, стрімко стрибонув на ліжко і втопився в обіймах Гатьошки… І в цю мить я почав грюкати у двері кулаками, вимагаючи пана Фийсу на наукову дуель по статевому й нестатевому розмноженню.
Чи своїм грюканням я налякав дорогого вчителя, чи криком й нагадуванням про себе завдав сараці душевної травми, але пан Фийса раптом, немов куріпка в житі, затихли в обіймах пані Гатьошки. Ще якусь мить помовчали і з якоюсь приреченістю і відчаєм простогнали: «Ізиді, сатана, од хижі моєї! Я тебе, іроде, точно вб'ю!»
— Штось сталося, пане Фийсо? — з материнською турботою запитала пані Гатьошка, дивлячись у враз згаслі очі коханого.
Пан Фийса, ледь не плачучи, приречено похитав головою, піднявся і з гіркотою подивився долі собою. Бідне женило якось наче схлипнуло, відтак, немов учень-двієчник, схилило голову набік і винуватим поглядом втупилося у землю. Із бронебійного снаряда воно вмить трансформувалось у нетрібну ганчірку.
— Но што: вже'сьмо ся полюбили — аж дим із гузиць валить! — простогнав із душевним надривом пан Фийса і скреготнув зубами…
Я ж ще кілька разів вгамселив п’ястуком по дверях.
І тоді зрозумів: аби в мені у цю хвилину поєднались впертість і настійність слов’янського князя Ігоря, сила і войовничість грецького воїна Ахілла — все’дно я цю курвацьку Трою не проб’ю ані кулаками, ані головою. Тому, взявши під пахву ботаніку, спустився із східців і, дивлячись на вікна учителевої хати, щиро побажав:
— Любіться, кохайтеся, лем не розмножайтеся!
…І слухайте: що було далі!
Наступного дня я першим прибіг до школи і почав хвалитися панові Фийсі, як дуже красно вивчив тему про статеве і нестатеве розмноження. Він так подивився на мене, ніби побачив вбивцю власної дитини. А далі як розкричався!
І знаєте, що він мені побажав?
Таке паскудне!.. Я ледь не онімів й оглух…
Коротше, висловлюючись культурно, пан Фийса послав мене… він послав мене… аби я впродовж усього свого життя тільки те й робив, що власним женилом запліднював колючі кущі й дерева, трави та іншу флору нашої рідної й неосяжної планети.
Ну, а далі, сегінина, місця собі не могли знайти і все шукали, чим би мене задрючити. І нарешті, таки знайшли!
…У ті старі добрі і благословенні часи для учнів продавалися дванадцятисторінкові зошити двох видів — із полем і без нього. Перші коштували десять копійок, а другі — п’ять. Голопуза жеброта, подібна до мене, звісно купувала зошити дешевші. А ось поля на сторінках із поміччю лінійки ми проводили олівцем уже самотужки. Такий гешефт економив для нашої родини значні кошти, що і дало привід бабі Фіскарошці у напливі гарячих почуттів до мене висловити знамениту фразу: «Коби наш Митько не економив на зошитах грошища, то давно би’сьмо уже виздихали із голоду!»