Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
До бідного міліціонера почало доходити, що із цією пришелепкуватою бабою він забреде у такі хащі, що світла до скону віку не побачить, і почав діяти суворо.
— Ви мені, бабо, не плетіть дурниці, а приберіть за козою і платіть штраф, бо инак веду вас у темницю.
Почувши про буцигарню, Фіскарошка вмить прозріла: швидко знайшла шматок паперу і хутко прибрала з-під постаменту «дари» Танкістки. Далі схопила козу за ошийник і тут…
— А штраф? — нагадав суворо міліціонер. — Десять рублів із вас, нийно!
Аби в цю хвилину всі миролюбиві птиці, і антивоєнні кози справили нужду бабі на голові, їй, напевне, не стало б так зле і моторошно, як у ту мить, коли почула про десятку.
Саме стільки вона виторгувала за величезну гатикошарку горіхів і вже розіклала у мізках кожну копійку — куди і як витратити.
— Што… што… пане, ви кажете? — пробувала вчинитися глухою Фіскарошка.
— Ви, нийно, не робіть із мене дурнішого за себе, — суворо попередив міліціонер. — Зараз свисну на поміч, то ваша коза за айн момент трафить на бойню, а ви — у темницю.
Чергове нагадування про буцигарню знову освіжило голову Фіскарошці. Витягла із пазухи хустину, розв’язала, і з такою розпукою і болем відлічувала по карбованцю, наче із пальців по одному нігтю живцем відривала.
— Ти хоть, сину, уповіш, куди підуть мої жебрачі грошики? — запитала Фіскарошка, віддаючи тремтячою рукою останнього карбованця.
— Як куди? — запитав знічено страж порядку. — Ваші гроші, нийно, не бійтеся, задарма не пропадуть! Они підуть… от… скажем… на стройку шкіл… фабрик… заводів… больниць… кінотеатрів… Короче, нийно, не морочте голови мені: ваші гроші підуть на стройку… на будівництво нашого світлого будущого — комунізму.
Баба з удаваною радістю сплеснула руками і проникливо міліціонера запитала:
— Синку, а чи довго ще нам треба пам’ятники партєйним вождям обсирати, авби комунізм побудувати?!
Міліціонер ледь не вдавився власним язиком. Нижня щелепа у нього відвисла, а очі викотились на кінчик носа! Одерев’янілою рукою він спершу схопився за кобуру, а далі луснув себе по чолу, вихопив із нагрудної кишені міліцейський свисток і на весь центр Мукачева засюрчав — на поміч! Не встиг пролунати свисток, як бабі наче кип’ятком сідницю ошпарили. Ніби вісімнадцятилітня дівка, стрибнула із гатикошаркою через металеву огорожу, а далі так полетіла дворами, що й кулею би не наздогнав. Коза ж Танкістка, побачивши, як шалено стартувала господиня, не стала дочікуватись від міліціонера ліпшої долі: блискавично проскочила через центральну площу і кинулась, на превеликий подив, не за Фіскарошкою, а у бік ріки Латориці, де хутко зникла у прибережних верболозах.
Дід Соломон теж дав обітницю не оббивати мукачівських панських порогів після того, як ледь не влип, як казала баба, у квасний мед із своїм Срібним хрестом.
Срібного хреста із залізним ликом його величності імператора Франца Йовжки посередині дід удостоївся ще за Першої світової, коли під час переправи через ріку Збруч врятував життя молодому австрійському полковнику. А полковник виявився бароном та ще й самим племінником імператорської родини. За той подвиг тоді ще молодого гусара Михайла Слов’янина, а згодом мого діда Соломона, було не тільки нагороджено Срібним хрестом за відвагу, але й призначено пожиттєву іменну імператорську пенсію. Як не виявиться для наших теперішніх панів-урядників дивним, але отримував дід Соломон ту пенсію і після розвалу небожки Австро-Угорської імперії, і за Чехословаччини татічка Масарика, і за Угорщини вуйка Міклоша Гортія… Але тільки-но прийшли совєти, грошики одразу плакали… Соломон чекав місяць, два, три, а далі за мудрою порадою місцевого нотаря дався до славного вароша Мукачева шукати правди до якогось пенсійного начальника.
Зустрів нашого імператорського пенсіонера військовий відставник. Вельми енергійний, худющий і весь прокурений начальник здався Соломонові пікницею у гімнастерці з папіросою в зубах. Видно, пан начальник був у армії політруком, бо взявся випитувати діда про політичні настрої у селі.
— Ну, дєд, і как вам новая власть?
— Што вам, красний пане, уповісти… До нас на Закарпаття, яка би власть не приходила, то лем і робила, што крала, брехала і карала… Но, а ми, закарпатці, притворялися, што нич не бачимо, всьому, што говорить влада, твердо віримо і дуже повинуємося… А самі держали дулю в кармані, то і вижили… бо інакше би нас давно вже посікли, як капусту…