Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Ану… ану… какіє пулємйоти? — давився начальник.

— Та я й кажу, — щиро притис руки до грудей Соломон, — што ми вшиткі так любимо нашу власть, што готові її защищати із кулеметами… коли треба буде… Лем, на жаль, не маєме тих фрасових кулеметів, — запевнив Соломон.

Тут Соломон помітив, що папіроса в роті Пікниці сердито фиркнула, і начальник якось втратив одразу інтерес і до сільської політики, і до врожаїв, і до самого діда…

— І што конкретно привело вас ко мне?! — запитав уже різко.

Соломон, не лукавлячи, щиро розповів, як він врятував у водах Збруча пораненого барона-полковника і як цісарський уряд йому віддячив. При цьому так само, не кривлячи душею, не забув подякувати чехословацькому президентові татічку Масарикові і угорському регенту Гортію, які не забували за Соломона і продовжували платити красну пензію, коли Закарпаття входило то до Чеськословенська, то до Мадярська…

— Дєд, сукін ти син! — пихканула папіросним димом в обличчя Соломону напівзакопчена Пікниця. — Тєбя совєтская власть освободіла от фашізма, а ти всьо єщо жалєєшь за крохамі із імператорського стола… Ведь, ведь ето все відят! — начальник почав показувати на стільці довкола себе, кличучи їх за свідків. — Ведь!.. Ведь!.. Это же все відят, што после освобожденія Закарпаття доблесной совєтской армієй ми стали здесь жіть во сто раз лучше!

— Та я, панику, за вас дуже радуюся, што ви стали жити тутки у сто раз ліпше, айбо ми з бабою намного гірше. Знаєте, уповім вам по секрету, — дід з ненавистю подивився на стільці, які щойно кликав у свідки начальник, ніби ті могли розтрубіти по світу Соломонову таємницю… — Так уповім вам по секрету, що ми з бабою деколи економиме цілий тиждень на хлібові, авби купити півлітру якоїсь вонячої миндри… то єсть, по-вашому — паленьки-водкі!

Пікницею аж зігнуло у кільце, а далі щось осяйнуло і, випроставшись, начальник із зловісним присвистом запитав.

— Так!.. Так!.. В какой армії ти, дєд, воєвал?

— У його веліченства імператора Йовжки Франца! — крикнув чітко, по-солдатськи, дід, вмить підстрибнув і виструнчився, як справжній гусар.

Начальник на мить умовк, замислено глянув у вікно і раптом випалив:

— А откуда наша власть знаєт… можєт, ти, дєд, етой медалі і нє заслужіл?

— Та може бути, пане начальнику… може бути… Айбо я і радикуліту не заслужив, айбо маю, гута би його взяла, — потер поясницю Соломон і подумки про себе зауважив: «Ой, Мішку, солодкий, якшто із сим москалем і далі орати, будеш ти скоро гузицею боронувати…»

Проте начальник почав знову заводитись і, ледь не тикнувши пальцем Соломонові у вічі, якось врочисто сказав:

— Дєд, єслі ти воєвал у армії Франца Іосіфа, значіть ти воєвал протів русскіх солдат?

— Так точно, пане начальнику!.. — знову відрізав дід. — Билисьмо мацкалів, як псячі воші!

— Так, можєт бить, ти і нє одного русского героя убіл? Убівал отцов і дєдов тєх, хто тєбя, сукін син, сейчас, освободіл, — колючим голосом пропік діда начальник.

Соломон од такого різкого повороту бесіди гепнув собою на стілець і зо страху ледь не наклав у ногавиці.