Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? — незворушно питає знову Георґ. — Брат братові? Поет поетові?
<— Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.
— Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в спину, — зауважую я.
Едуард широко посміхається.
— Перемога переможцеві, любий Людвігу, catch as catch сап. Я ж не скаржусь, коли ви приходите з абонементами, які вже й шага не варті.
— Скаржився, — кажу я. — Ще й як!
В цю мить Едуарда відштовхують убік.
— Хлопці, ви тут! — радісно вигукує Герда. — Пообідаємо разом! Я сподівалась, що ви прийдете!
— Ти сидиш там, де подають вино, — єхидно зауважую я, — а ми п’ємо пиво.
— Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.
— Ти дозволяєш, Едуарде? — питаю я. — Catch as catch can?
— А чому він має не дозволяти? — каже Герда. — Він же радіє, коли я обідаю з його друзями. Правда ж, Едуарде?
Ця змія зве його вже на ім’я.
— Звичайно, я нічого не маю проти, — белькоче Едуард. — Цілком зрозуміло, я дуже радий…
На-Кноблоха любо глянути — він червоний, розлючений, губи скривлені у злій посмішці.
— Яка в тебе гарна троянда, — кажу я. — Ти залицяєшся до когось? Чи це просто любов до природи?
— В Едуарда дуже розвинене відчуття прекрасного, — зауважує Герда.
— Це в нього є, — погоджуюсь я. — А от чи є в нього пристойний обід? Чи тільки тверді кенігсберзькі битки з несмачною німецькою підливою?
Герда сміється.
— Едуарде, покажи, що ти джентльмен! Дозволь мені запросити твоїх друзів на обід! Вони завжди кажуть, що ти страшенно скупий. Доведи їм, що це не так. Ми маємо…
— Кенігсберзькі битки! — перебиває її Едуард. — Ну гаразд, запроси їх на битки. Я потурбуюсь, щоб якнайкраще приготували…
— …печеню з козулі, — докінчує Герда.
Кноблох сопе, як зіпсована парова машина.
— Це Зовсім не мої друзі, — заявляє він.
— ш»? _.
— Ми твої кревні друзі, як і Валентин, — кажу я. — Ти ж іще не забув нашої останньої розмови в клубі поетів? Чи мені її голосно повторити? У якій формі ти тепер віршуєш?.
— Про що ви говорили? — питає Герда.
— Ні про що, — швидко відповідає Едуард. — Вони обидва ніколи не кажуть жодного слова правди! Блазні, нудні блазні! Нічого не знають про серйозність життя.
— Хотів би я почути, хто, крім грабарів і трунарів, більше знає про серйозність життя, ніж ми, — кажу я. І раптом чую слова, що лунають для мене, як грім з ясного неба:
— Та де там! Ви тільки й знаєте, що про сміховинність смерті, — заявляє Герда. — І тому не можете зрозуміти серйозності життя.
Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюсь на захопленій ворогом території, однак не складаю ще зброї.
— Від кого це ти набралась такого? — питаю я. — Ти, Сивілло над темним виром скорботи!
Герда сміється.
6 Чорний обеліск
— Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші про це так не думають. Едуард, наприклад, — справжній соловей.
Жирне обличчя Едуарда розквітає.
— Ну, то як буде з печенею? — питає, його Герда.
— Та врешті, чом би й не пригостити їх?
Едуард зникає. Я зиркаю на Герду.
— Браво! Чиста робота! Як нам сприймати це?
— Не так, ніби ти мій чоловік, — відповідає вона. — Просто радій, що живеш, і годі.
— А що таке життя?
— Те, що зараз ось трапилося.
— Браво! — каже Ґеорґ. — Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.
— Ти його теж любиш? — питаю я Герду.
Герда регоче.
— Він ще зовсім дитина, — каже вона Георґові. — Ви не можете розтлумачити йому, що не все завжди буде його власністю? Особливо коли він сам нічого не робитиме для цього?
— Я завжди намагаюсь пояснити йому це, — відповідає Ґеорґ. — Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважає йому зрозуміти мене. Вігі аж тоді стане іншим, коли помітить, що це просто евфемістичний егоїзм.
— А що таке евфемістичний егоїзм?
— Юнацьке марнославство.
Герда регоче так, що аж стіл трясеться.
— Мені це марнославство подобається, — заявляє вона. — Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Тут уже нічого не вдієш.
Я не наважуюсь запитати, чи справді вже нічого не вдієш. Герда сидить напроти мене, щира, спокійна і, тримаючи в руці ножа, чекає ще одної порції печені. Обличчя її покруглішало: поправилась на Еду-ардових харчах. Вона весело дивиться на мене, анітрохи не бентежачись. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю на неї право? І хто кого обдурює в цю мить?