Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Я прокинувсь о шостій ранку, бо мені знов причулися постріли з отих тридцяти шести рушниць.
Та то був лише гуркіт руйнування, що долинав від помосту, де робітники, мов дантисти, заходилися видирати з ґрунту величезні зуби паль. І чого це, подумалось мені, руйнівники починають так рано? А що то за стрілянина? Мабуть, їхній регіт.
Я прийняв душ і вибіг з дому саме вчасно, аби зустріти величезний вал туману, який сунув з боку Японії.
Попереду, на пляжі, стовбичили діди з трамвайної станції. Це я вперше побачив їх від того дня, коли ми з Крамлі приходили питатися про їхнього зниклого товариша, Вільяма Сміта.
Вони спостерігали, як гине поміст, і, дивлячись на них, я відчував, як валяться підпори в їхніх тілах. Старі стояли, мов закляклі, тільки ледь ворушили губами, так наче жували гумку чи збиралися виплюнути з рота тютюн. Та ще руки їхні ледь посіпувались, безпорадно звисаючи по боках. Я знав: вони теж знають, що як тільки не стане помосту, то вже не довго залишиться чекати й того часу, коли з гудінням приїдуть дорожні машини, заллють асфальтом трамвайні колії і хтось заб’є дошками станційний павільйон, вимівши звідти рештки квиткового конфеті. Якби я був одним із тих старих, то вже сьогодні подався б звідси ген до Арізони чи до якоїсь іншої гарної місцини. Але я не був одним із них. Я був самим собою, на півстоліття молодшим, без іржавих плям на руках, і кістки мої не потріскували щоразу, як величезні обценьки рвучко видирали ще одну палю, залишаючи в піску дірку.
Я підійшов і став між двома старими, бажаючи сказати щось значливе.
Але тільки тяжко зітхнув.
То була мова, яку вони розуміли.
Почувши моє зітхання, старі довго мовчали.
А потім кивнули головами.
— Ну ось, у добру халепу ти знову мене втягнув!
Мій голос, линучи до Мехіко, був голосом Олівера Гарді.
— Олі! — гукнула Пег голосом Стена Лорела. — Негайно лети сюди! Рятуй мене від мумій Гуанахуато!
Стен та Олі. Олі та Стен. Від самого початку ми називали себе «Нерозлучні Лорел і Гарді», бо обоє ще змалку до нестями любили цей популярний дует і завжди наслідували їхні голоси.
— Чому ти не хочеш нічим мені зарадити? — закричав я в ролі містера Гарді.
А Пег у ролі Стена Лорела забелькотіла у відповідь:
— Ой, Олі, та я… я хочу сказати… мені здається… я…
Запала тиша, і ми тільки зітхали у розпачі, у скруті, в любовній тузі, одне назустріч одному, миля за милею і долар за доларом із небагатих статків Пег.
— Ти не можеш дозволяти собі таку розкіш, Стене, — мовив я зрештою. — І від цього стає так боляче, що ніякий аспірин не поможе. Стене, любий Стенлі, бувай здоровий.
— Олівере… — хлипнула вона. — Любий Олі… до побачення…
Як я вже казав, Крамлі помилився.
Того ж таки вечора, об одній хвилині на дванадцяту, я почув, як до дверей мого помешкання під’їхав похоронний катафалк.
Я ще не спав й одразу впізнав лімузин Констанс Реттіґан — з того, як він м’яко зупинився біля тротуару й тихенько вуркотав, чекаючи, поки я заворушусь.
Я встав, ні про що не питаючи в Бога чи в когось іншого, й машинально, бездумно вдягся. Щось спонукало мене дістати темні штани, чорну сорочку та старий синій блейзер. Тільки китайці вбираються на похорон у біле.
Із хвилину я постояв, узявшись за ручку дверей, і аж тоді мені стало духу відчинити їх і вийти. Я не поліз на заднє сидіння, а сів спереду, де Констанс незворушно дивилася перед себе, на білопінні холодні хвилі прибою, що накочувались на темний берег.
По щоках її текли сльози. Не озиваючись і словом, вона тихо зрушила машину з місця. За хвилину ми вже розмірено мчали серединою Венеційського бульвару.
Я боявся запитувати, тому що боявся почути відповідь.
Десь на півдорозі Констанс сказала:
— Я відчула щось недобре.
Ото й усе. Я зрозумів, що вона нікому не телефонувала. Просто їй було потрібно поїхати й пересвідчитись самій.
Як виявилося, коли б навіть вона зателефонувала комусь, було б уже однаково запізно.
0 пів на дванадцяту ми опинилися перед старим багатоквартирним будинком.
Ми сиділи в машині, і Констанс, усе ще незворушно дивлячись перед себе й не втираючи сліз, що котилися щоками, сказала:
— О Боже, я почуваю себе так, наче й сама важу сто п’ятдесят кілограмів. Не можу встати.
Та зрештою нам довелося це зробити.
Уже в будинку, на сходовому майданчику, Констанс раптом упала навколішки, заплющила очі, перехрестилась і задихано промовила:
— О Господи, прошу тебе, прошу, прошу — хай Фанні буде жива! Я допоміг їй піднятися сходами далі, й сам аж заточуючись із горя.