Танки на мосту! Голка в сіні
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Танки на мосту! Голка в сіні». Краткое содержание книги:
— Чому ти думаєш, що не повіримо? — сказав Колесник.
— А тому, ідо сам іноді починаю сумніватися: було все так чи приснилося мені…
— Сни нам не потрібні, — суворо мовив Сіровол. — Давай дійсність. Як твоє справжнє прізвище?
— Москальов. У розвідшколі було Горшков, кличка — Комар.
— Уже неправду кажеш. Що, в школі німці не знали твого справжнього прізвища?
— Не знали.
Валерій глибоко зітхнув, озирнувся, зупинився поглядом на сумному обличчі Юрка й почав свою розповідь:
— Москальов Валерій Іванович… Це моє справжнє ім’я. Рік тому зовсім випадково я перетворився на Горшкова Петра Григоровича, а до всього ще й одержав кличку Комар. Ось як це сталося. Нас, військовополонених, перевозили з одного табору до іншого. Я підмовив хлопців тікати. Почали відривати дошку в підлозі вагона, щоб потім вистрибнути на шпали. Аж тут зупинка. Один з полонених, Горшков на прізвище, почав у двері гримати, конвоїрів кликати. Зрадник! Ну, ми його й прикінчили. А конвой уже біля вагона, двері відмикає. Це значить, кінець нам, смерть. Тоді одягаю шапку цього падлюки й кажу хлопцям: “Убитий Москальов, я— Горшков”. І ну лупити в двері. — Він обвів поглядом слухачів і продовжував: — Обійшлося. Побили, правда, нас конвоїри, але не стріляли, бо вся вина на мертвому Москальову — він підлогу в вагоні розбирав… А Москальов у них ще за минуле був на підозрінні, тому викинули труп з вагона, забили підлогу та й край. У новому таборі після вечірньої перевірки викликають кількох полонених до помічника коменданта. І Горшкова кличуть. Пішов я… Виходить такий цивільний німець, кабан кабаном, запрошує до кімнати, зачинив двері, зирк на мене та як уріже кулаком. “Ти, сякий-такий, — кричить по-російськи, — чому під чужим прізвищем ховаєшся? Признавайся!” Мені відступати нікуди, стою на своєму: я і є Горшков найсправжнісінький. Бачу, німець п’яний. Покричав він, полякав, а потім наливає горілки, Дістає бутерброд із справжнісіньким салом і дає мені: “Молись вічно, Горшков, богові за Гіммлера, твоє прохання розглянуто і задоволено. Віднині ти курсант розвідшколи, будеш одержувати солдатський пайок, старатимешся — одержиш медаль, а то й хрест”. І мене відразу ж повезли з табору в цю саму школу.
— Але ж ти міг знайти який-небудь привід, щоб відмовитися, — сказав Колосник.
— Я мав дві—три секунди на роздуми, товаришу комісар, — заперечив Валерій. — А думав не про себе, про товаришів. Якби німці довідалися, що Горшкова вбито, розстріляли б чи повісили не лише мене одного. А крім того, в полоненого завжди жевріє надія на щасливу втечу… Думав утікати й я, а потім вирішив: чого даремно ризикувати, коли є інший вихід — потраплю до своїх, відразу ж відкриюсь, розповім усе, що й як.
— Чому ж не розповів?
Москальов потер долонею обличчя, гірко всміхнувся.
— Побоявся, відверто кажучи, духу не вистачило. Дай, думаю, спершу покажу себе. І ще розрахунок був, що довго не житиму, уб’ють у бою. Мене в загін під іменем Івана Кулешова послали, легендою забезпечили. Ганс великий майстер легенд, усе передбачає. Я легенду переінакшив, свою домашню адресу вказав і назвався так, як є, — Валерій Москальов. Уб’ють, думаю, значить, моїм рідним повідомлять колись, що їхній син загинув, як і належить радянській людині. Ну, а що вийшло? Не бере мене куля, наче заворожений.
Боєць широко розвів руками.
— Отже, ти стверджуєш, що ніякою шпигунською роботою не займався, ніяких даних не передавав? — запитав Сіровол.
— Так! Нічого не робив, нічого не передавав.
— Але ж той Ганс, про якого ти казав, міг тебе знайти, покарати. В нього рука довга.
— Може, й шукав… Він шукає Івана Кулешова, а не Москальова.
— Хто такий Філінчук? Де ти з ним познайомився?
— Ви про того поліцая, що мимо пройшов, коли ми з Ольгою на пагорбі в лісі лежали? Не повірите мені… Не знаю я цієї людини.
— Як пояснити його поведінку? Бачив він вас?
— Бачив, як же. Гадаю, не з добра він у поліцаї потрапив. Може, шукає шляху до партизанів, та як йому, поліцаєві, цю стежечку знайти? Важко. А скільки таких?! Заблудили. І рад би в рай, та гріхи вже не пускають…
Боєць замовк, замислився.
— Чому ти вирішив признатися саме зараз, сьогодні? — запитав комісар.
— Так прийшлося… — Москальов почав кусати губи. — А тут ще Оля…
— Яка Оля?
— Радистка. Підійшла, розхвилювала. Герой, рятівник, подвиг вчинив… Я не витримав — хай уже що буде — та до вас.
Валерій знову, цього разу безпорадно, розвів руками, мовляв, судіть мене самі, як хочете.