Танки на мосту! Голка в сіні
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Танки на мосту! Голка в сіні». Краткое содержание книги:
— Хто такий Федюк?
Орест схилив голову, прикусив губу. Кілька секунд він стояв так, поривчасто дихаючи, й повіки його напівприкритих очей здригалися. Затим дістав із кишені жмут документів, вибрав один і подав Сіроволові.
— Ось він, Петро Федюк. Із нашого села. Заступник начальника кущової поліції.
Юрко й собі зиркнув на той документ і побачив на прихопленій печаткою з свастикою фотографії обличчя самовдоволеної людини років двадцяти п’яти, що намагалася надати своїй фізіономії виразу багатозначності.
— Це Федюк, — повторив Орест і зітхнув з полегшенням. — Тоді він був тільки старшим поліцаєм. Мама ноги йому цілувала, і він бив її носаками в обличчя, вимагав, щоб сказала, де я ховаюсь. Я все це бачив, усе перед моїми очима відбувалося. І те, як Федюк спершу матір застрелив, а потім батька… Там, за дошками, я поклявся, що вб’ю Федюка власними руками. Ніхто інший, тільки я повинен це зробити, інакше не варто мені жити на світі. І почав думати, як розрахуватися з Федюком. З цією думкою і в загін прийшов.
Чернецький глянув на Сіровола й Художника і, якусь мить повагавшись, додав:
— Зізнаюсь, воював я у вас обережно, бо не хотів, щоб мене вбили раніше, ніж я зможу Федюкові помститися. А потім придумав план помсти: дістав у нашого фельдшера снотворні таблетки — ви можете запитати в Богданюка, він підтвердить… Та й у мене ще багато їх лишилось.
Орест дістав із внутрішньої кишені піджака зім’яту коробочку, розкрив її й показав таблетки.
— Тоді саме бій у Дубовлянах був, а від Дубовлян до мого села шістдесят кілометрів. Я не тільки дороги, а й стежечки навколо як своїх п’ять пальців знаю. От і подався я в свої Коровичі. При мені був трофейний пістолет і три гранати. Через два дні дістався на хутір, де жила в тітки сестра Ганя. Розпитав її про все й домовився, що і як треба зробити. Виявилося, Шельц — фашист, оцей, що я привіз, ласий до жінок, а Федюк йому в цих справах перший помічник. Через два дні Ганя мене попередила, де мають пиячити Шельц із Федюком. Я дав їй таблеток, щоб вона підмішала до самогону.
— Звідки твоя сестра знала, де пиячитимуть Федюк і Шельц?
— Знала… — насупився Орест. — Вона була головною принадою для німця, мала гуляти з ними, напоїти всіх, а потім, коли поснуть, відімкнути двері і впустити до хати мене.
— Але ж і її могли напоїти.
— Так і вийшло. Змусили випити… Мало не зірвався мій план. Ганя підійшла до дверей, а рук підвести не може. Насилу відчинила. Я вскочив до хати — їх четверо. Двоє на лавицях лежать, двоє на підлозі. Значить, Федюк, Шельц і два їхні охоронці. Я з них одяг, чоботи постягав — чого добру пропадати! — склав у мішок, а самих поколов.
— Поколов?! — вихопилось у Юрка.
Орест сердито глипнув на помічника Сіровола.
— Так, поколов, як кабанів, — сказав він, і на його обличчі з’явився вираз жорстокості. — А що було робити? Стріляти не міг же. Після цього виніс усе на бричку, німця прив’язав ззаду, Ганю поклав поперед себе, за віжки — вйо!
— Куди?
— Вас шукати, — посміхнувся Орест. — Я ж знав, що ви десь тут, біля старого місця будете.
Сіровол уже не слухав Ореста, а уважно переглядав привезені ним документи, і Юрко зрозумів: капітан повірив Чернецькому, але для більшої певності ще уточнюватиме деякі деталі.
— Чому ж ти не розказав нікому про свої плани? — думаючи про щось інше, запитав Сіровол.
— А хто б мені дозволив піти в рідне село? Сказали б, це небезпечний замір, хочеш мститися — воюй добре, бий гітлерівців.
— Невідомо, може б, і дозволили… — повчально мовив капітан. — А так невідомо, як Бородань на це подивиться. Може, прожене тебе з загону.
— Що зробиш… Я повинен був відплатити власними руками. І відплатив… А тепер судіть, як хочете.
Капітан передав документи Юркові, щоб той сховав їх у сумку.
— Для чого ти волік із собою цього Шельца?
Орест збентежився.
— Та… Боявся, що ви мені не повірите. Документи що, документи можна дістати, історію можна будь-яку вигадати, а тут як-не-як свідок.
Сіровол усміхнувся.
— Так, Оресте, — усмішка одразу зникла з його лиця. — Тепер останнє запитання: все повідане тобою — правда? Чи, може, що затаїв, переінакшив?
— Все правда!
— А може, що забув? Через хвилину скажеш, буде пізно.