Танки на мосту! Голка в сіні
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Танки на мосту! Голка в сіні». Краткое содержание книги:
Під неголеними щоками Ореста набухли жовна, погляд темних очей став жорсткий і суворий.
— Коли вже правду до кінця, то мушу ще сказати… Але тільки вам, товаришу капітан, і під суворим секретом, бо це стосується тільки мене й нікого іншого.
— Можеш казати при ньому. Юрко таємниці краще, ніж я, береже.
— Справа в тому, що Ганя… — ніяково почав Орест, — Ганя не сестра моя, а наречена. Не хотів я, щоб хлопці знали. Ви не турбуйтеся, товаришу капітан, ми одружуватимемося після війни. Але пообіцяйте, що нікому не скажете.
— Пообіцяємо, але нам треба спершу поговорити з Ганею.
Розмовляти з дівчиною Сіровол доручив Юркові. А десь за десять хвилин Коломієць доповів капітанові, що розповіді Ореста і Гані співпали у всіх деталях. Єдине розходження — Ганя клянеться, що вона Орестові рідна сестра.
“ПРОЧИТАТИ ЛИШЕ ПІСЛЯ МОЄЇ СМЕРТІ”
“Товариші! Ці рядки прошу прочитати лише після моєї смерті…”
Москальову здалося, що хтось підходить до нього ззаду, й він злякано озирнувся. Ні, нікого нема. Місце затишне. Тут, біля невеликої лісової галявинки, його ніхто не міг потривожити. Поправивши на коліні аркуш паперу, Валерій продовжував писати, старанно виводячи недогризком чорнильного олівця кожну літеру:
“Я не хочу, щоб моя лиха таємниця пішла зі мною в могилу. А могила чекає на мене. Такі, як я, не повинні ходити по землі. Смерті не боюсь, я сам шукаю її. Боюсь тільки ганьби. Тому хочу, щоб ви після моєї загибелі знали все…”
В цю мить наче електричний струм пробіг по тілу Валерія — хтось, підкравшись ззаду, закрив м’якими долонями йому очі, й дівочий голос заворкував біля вуха:
— Вгадай!
Оля! Знайшла-таки… Задихаючись від хвилювання, Москальов схопив пальцями аркуш, зім’яв його і лише після цього розвів руки дівчини.
— Ох і налякала!..
— А ти писав листа? Кому?
— Кому треба… — сухо сказав Москальов і підвівся з пенька.
— Рідним? Дівчині? — Оля доторкнулася до його ліктя.
— Облиш!
Ольга здивовано глянула на юнака й ображено стиснула губи.
— Вибач… — буркнув Москальов.
— Валерію, може, все-таки, поясните, що з вами діється? — переходячи на офіційний тон, запитала Ольга. — У мене таке враження, ніби ви уникаєте зі мною зустрічі.
— Не вигадуй. Просто так виходить.
— Ні, не просто, — похитала головою Ольга. — Я помітила, ви намагаєтеся не потрапляти мені на очі. Дивно. Хіба я припустилася колись нетактовності, була нав’язлива або образила вас чимось? Зрозумійте моє становище: я всім розповідаю, як ви мене врятували, а мій рятівник бачити мене не хоче…
Валерій мовчав.
Дівчина довго й допитливо дивилася на нього, нарешті мовила неголосно:
— Я не хочу лізти вам у душу, Валерію, але мені здається, вас щось мучить. Вгадала? Може, я зможу чимось допомогти? Довіртеся мені, Валерію. Серйозно! Я так би хотіла вам допомогти, зробити щось хороше, приємне для вас. Тільки не подумайте про мене погано. Адже можуть бути й прості людські взаємини.
— Ти, Олю, хороша, справжня… — сказав Москальов відвертаючись.
— А ви хіба поганий? Ви чудовий, мужній, Валерію. Я ж пам’ятаю, як ви поводили себе там, в окопчику. Пам’ятаю кожне ваше слово, жест.
— Дякую, Олю, — Валерій схопив руку дівчини й міцно стиснув її. — От ти й допомогла мені. Тепер я знаю…
— Що знаєте?
— Знаю, що мені робити. — Він пильно дивився на дівчину, і очі його сміялися, хоч водночас у них блищали сльози.
— Ви говорите загадками. Ви любите говорити загадками, Валерію.
Несподівано для Ольги Валерій поцілував її в щоку й, нічого не сказавши, швидко попрямував до хутора.
Юрко Коломієць “оформляв” другого Когута.
Ще в лісі капітан Сіровол довірив цю відповідальну справу своєму помічникові. Він шепнув Юркові на вухо: “Когута-першого я вже перехрестив на Кузьку Горбаня, придумав йому легенду. Він у третій роті. Оформи так само другого. Скажи — капітан наказав”. Це був весь інструктаж — Сіровол уже переконався, що хлопець з такими дорученнями справляється добре.
Когут-другий сидів на лаві й чекав, що йому скажуть. Він поспав у клуні на сіні годин зо гри, відпочив і вже не виглядав таким змученим і нещасним, як при першій зустрічі. Тільки очі його, як і перше, були сумними. “І в того очі були сумними, — згадав Юрко. — Сумними і злими. Але це вже від характеру. Андрій Когут може бути суворою людиною, може бути й м’якою, щирою. Але хто ж із цих двох справжній, а хто той, для кого чуже горе тільки личина?”
— Отже, так, друже, — з ледь помітним відтінком іронії, сказав помічник капітана Сіровола, пильно дивлячись у вічі новачкові. — Ніякий ти не Андрій Когут і ніхто сім’ї твоєї не знищував… Зрозуміло?