Заборонені чари
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Заборонені чари». Краткое содержание книги:
Проте мали чаклуни й грізніших ворогів, що називали себе Послідовниками. Вони вважали, що нікому не можна володіти такою надзвичайною силою, і поставили собі за мету викорінити магію серед людей. Послідовники були майже всемогутні і зрештою їм вдалося здійснити свій задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунів народжувалися звичайними людьми, позбавленими здібностей своїх пращурів, поступово в магію перестали вірити, і з життя вона перекочувала на сторінки художніх книжок. Послідовники тріумфували...
(Примітка. В українській версії відновлено первісну сюжетну лінію роману з урахуванням пізніших наробок, зокрема й тих, що не ввійшли до опублікованого варіанту російською мовою. Детальніше див. в авторській передмові.)
Міятович був на шістнадцять років старший за Стена, але, попри значну різницю у віці, їх пов’язувала давня дружба, що виникла зі спільного захоплення морськими подорожами та географічними відкриттями. На відміну від Стена, який лише мріяв про далекі плавання й читав про них у книжках, Ендре Міятович ще юнаком відвідав Землю Гарячих Джерел, розташовану набагато північніше Ґойдельських островів, а згодом брав участь в експедиції, метою якої було обігнути Цорніку з півдня й відкрити південний морський шлях до того ж таки Гіндурашу. Саме після цієї експедиції, хоч і невдалої, але знаменитої, князь Всевлад через свою дружину запросив Міятовича до Мишковара, і тоді з ним познайомився дванадцятирічний Стен. Згодом вони потоваришували, Міятович став бажаним гостем у князівському замку, а сам Стен час від часу бував у нього в Затоцьку, на узбережжі холодного Сканського моря. А чотири роки тому, коли Стена прийняла до свого кола Рада Дванадцяти, він з подивом виявив серед її членів свого старшого друга…
Доївши свою порцію яловичини, Міятович пильніше придивився до Стена.
— Це мені тільки здається, чи ти справді погано спав?
— Тобі не здається, — чесно визнав Стен. — Твоя розповідь мене так схвилювала, що я не зміг заспокоїтися. Не допомогла навіть… — Він запізніло прикусив язика.
Міятович ледь помітно посміхнувся.
— Знайшов собі нове дівча? Цікаво буде поглянути… А що ти не виспався, це кепсько. — Він замовк і озирнувся довкола. А переконавшись, що вартові, не можуть їх чути, запитав: — Чому не вдався до сонних чарів? Вважаєш їх шкідливими?
— Ні. Просто подумав про них запізно. Тоді б зранку мене довго будили.
— Краще так, ніж узагалі не виспатися, — зауважив Міятович. — Сьогодні на нас чекає тривалий перехід до маєтку Буковича, а потім ще… Ну, гаразд. Раз так, вийшло, я запропоную Стоїчкову перенести збори на ранок.
— Ні, не треба, — запротестував Стен. — Я почуваюся нормально.
— Це зараз, а ввечері… Навіть не заперечуй. Я теж охоче відпочину з дороги. А решті наших однаково — що десята вечора, що четверта ранку. Раніше ляжуть, раніше встануть. А ми мусимо бути на зборах з ясною головою. Дуже багато залежатиме від рішення, яке ми ухвалимо.
Стен проковтнув останній шмат м’яса, витер масні пальці об штани і взяв до рук чашку з кавовим відваром. Зробивши ковток збадьорливого напою і з невдоволенням відзначивши, що кухар пошкодував меду, він сказав:
— Вчора ти обмовився, що лише троє виступили за негайне припинення контактів зі світом Послідовників, а я забув запитати хто. Одна з них — тітка Зарена, так?
— Атож, вона. Проте всі її міркування зводилися до того, що не можна й далі наражати Маріку на небезпеку. Якщо твою сестру забрати звідти, позиція Зарени вже не буде такою катеґоричною. Далі, Любомир Жих. От він твердо стоїть на своєму: мовляв, ми навіть з нашим світом не можемо впоратися, а тому не слід потикатися в інший. Його можна зрозуміти, адже він зі Сходу. А третя — Міла Танич. Вона вважає, що нам зарано оприлюднювати Заповіт. На підтвердження своєї позиції наводить слова самого Конора, що спершу ми мусимо оволодіти всім Західним Краєм, а наша чисельність має перевищити п’ять тисяч людей. Почасти з нею згоден і Дражен Івашко — та тільки почасти. Він пропонує зачекати, поки буде вирішено питання з імператорською короною.
— А ти?
— Я поділяю думку більшості. Лише дитина може вважати, що з заплющеними очима або зі схованою під ковдрою головою їй нічого не загрожує. А ми вже не діти, і нам не годиться ні заплющувати очі, ні ховатися під ковдру. Ми маємо боротися з небезпекою, а не втікати від неї. Послідовники знають про наше існування — це факт, від якого ніде не подінешся. Як багато вони знають про нас — інше питання. Але в кожному разі вони знають про нас більше, ніж ми про них. Ми не маємо ні найменшого уявлення, як далеко вони просунулися в пошуках нашого світу. Мене й більшість Ради такий стан справ нітрохи не влаштовує. А тебе?
Стен повільно похитав головою:
— Звичайно, не влаштовує. Жити в постійному страхові, що от-от з’являться Послідовники з якоюсь могутньою зброєю на кшталт Заборони… ні, це не для мене. Я теж волію боротися, а не втікати. Але Маріка…