Повна темрява. Без зірок

— Мені здається, що я ненавиджу Тома Ґудх’ю.

— Хто він за такий у вашому житті?

Стрітер зітхнув.

— Мій найкращий друг ще з першого класу школи.

Запала мить тиші перед тим, як Лядвио вибухнув сміхом.

Він швидко обійшов свій столик і ляснув Стрітера по спині (рукою дивно холодною, пальці якої замість опецькуватих і коротких відчувалися довгими й тонкими), а тоді так само швидко знов повернувся до свого складаного стільця. І гепнувся на нього, не перестаючи форкати й пирскати сміхом. Обличчя в нього почервоніло, навіть сльози, що котилися йому по щоках, були на вигляд червоними — кривавими фактично — у світлі призахідного сонця.

— Ваш кращий... з першого класу... оху як же це...

Лядвио не міг більше стримуватися. Він заходився реготом, він підвивав й утробно булькотав, його підборіддя (дивно гостре для такого повновидого обличчя) кивало, раз у раз задираючись до цнотливо чистого (хоча вже й темніючого) літнього неба. Врешті-решт він себе опанував. Стрітер подумав було, чи не запропонувати йому свою хустинку, але потім вирішив, що йому не хочеться, аби та торкалася шкіри придорожнього торговця з майданчика при Подовженні Гаррис-авеню.

— Це пречудово, містере Стрітер, — промовив він. — Ми з вами можемо робити бізнес.

— Отакої, то й гаразд, — відгукнувся Стрітер, роблячи ще один крок назад. — Я вже почав насолоджуватися додатковими п’ятнадцятьма роками мого життя. Але я зупинив машину на велосипедній доріжці, а це порушення правил дорожнього руху. Можу собі заробити штраф.

— Я б на вашому місці не переймався цим, — сказав Лядвио. — Як ви могли б помітити, жодної цивільноїмашини не проїхало повз нас із того моменту, як ми з вами почали торгуватися, не кажучи вже про якийсь крузер із департаменту поліції Деррі. Дорожній рух ніколи мені не заважає, щойно я почав домовлятися про серйозну справу з серйозним чоловіком або жінкою. Я про це дбаю.

Стрітер тривожно роззирнувся навкруги. Ба насправді. Він чув віддалені звуки машин, що їдуть по Вітчем-стрит, прямуючи в бік узвозу Апмайл, але в цьому кутку Деррі було абсолютно порожньо. «Звичайно,— подумав він, — після закінчення робочого дня рух тут завжди слабенький».

Але щоб взагалі ніякого? Щоб цілком відсутній? Такого можна було б очікувати опівночі, але ж не о сьомій тридцять вечора.

— Розкажіть мені, чому ви ненавидите вашого кращого друга, — заохотив його Лядвио.

Стрітер знову нагадав собі, що цей чоловік божевільний. Що він не викладе цьому Лядвио, все йому згодиться. Думка ця виявилася звільняючою.

— Том був гарнішим, ще коли ми були дітьми, а зараз він виглядає набагатогарнішим за мене. Він був успішним у трьох видах спорту, а я єдино в чому міг зрівнятися з ним бодай наполовину, так це хіба що в міні-гольфі.

— Мені здається, при цьому виді спорту не існує угрупувань чір-лідерок, — зауважив Лядвио.

Стрітер похмуро усміхнувся, дедалі розпаляючись думками.

— Том загалом кмітливий парубок, але навіть у старших класах він байдикував. І в коледжі демонстрував нульові амбіції. Але коли завалив усе, що можна було завалити, поставивши під ризик своє право грати в спортивних командах, от тоді він запанікував. І до кого ж він тоді звернувся?

— До вас! — вигукнув Лядвио. — До одвічного містера Відповідальність! Ви стали його репетитором, чи не так? Либонь, також написали за нього кілька робіт? Не забуваючи писати з помилками ті слова, у котрих, як звикли його викладачі, завжди робив помилки Том?

— Зізнаюся по всіх пунктах. Фактично, на останньому курсі, коли Том отримав Почесну відзнаку штату Мейн за досягнення в спорті, я був одночасно двомастудентами: Дейвом Стрітером і Томом Ґудх’ю.

— Круто.

— А знаєте, що найкрутіше? Я тоді мав дівчину. Гарна була дівчина, її звали Норма Віттен. Темно-каштанове волосся, карі очі, ідеальна шкіра, красивий абрис обличчя...

— Цицьки такі, що аж не вмі...

— Так, авжеж, але ухилимося наразі від сексуально...

— Мовбито ви бодай колись від цього ухилялися...

— Я кохав цю дівчину. І ви знаєте, що зробив Том?

— Звів вашу дівчину! — вигукнув Лядвио обурено.

— Правильно. Вони прийшли до мене вдвох, розумієте. Щиросердо зізналися у всьому.

— Шляхетно!

— Пояснили, що не спроможні були утриматися.

— Пояснили, що у них кохання. К-О-Х-А-Н-Н-Я.

— Так. Потяг природи. Що це сила, сильніша за них обох разом. І всяке таке.

— Дозвольте, я здогадаюся. Він її зачереватив.

— Дійсно, так і було.

Стрітер знову задивився собі на носки черевиків, згадавши одну з тих спідниць, що носила Норма ще чи на першому, чи то на другому курсі. Вона була саме настільки короткою, щоб на коротку мить принагідно зблиснути трусиками під нею. Це було майже тридцять років тому, але він і зараз іноді викликав у пам’яті той давній образ, коли кохався з Дженет. З Нормою він ніколи не кохався — ну, принаймні не по повній програмі, вона цього не дозволяла. Хоча виявилася достатньо гарячою, щоби скинути з себе трусики для Тома Ґудх’ю. «Либонь, перший же раз, як він її попросив».

— І він покинув її, підсадивши їй той пиріжок у пічурку?

— Ні, — зітхнув Стрітер. — Він з нею одружився.

— А потім з нею розлучився! А перед тим, мабуть, лупцював її ні за що.

— Ще гірше. Вони й зараз одружені. Троє дітей. Як не побачиш їх на прогулянці в Бессі-парку, вони все ще тримають одне одного за руки.