Повна темрява. Без зірок

Стрітер щасливо шкірився, отримуючи насолоду від такої забавки. Ще недавно він сказав би, що насолода від гри йому тепер недосяжна, але життя сповнене сюрпризів.

Лядвио також усміхався, немов їх обох щойно розвеселив почутий анекдот.

— А раз, — сказав він, — я замахнувся на подовження реальностідля одного художника — вельми талановитий був чоловік, — котрий тоді чимдалі вже занурювався у параноїдальну шизофренію. Ототаки коштувало дуже недешево.

— Скільки? Можна мені поцікавитися?

— Одна з картин того парубка, тепер вона прикрашає мій дім. Вам мусить бути знайоме його ім’я, знаменитість часів італійського Ренесансу. Ви, либонь, вивчали його, якщо брали курс сприйняття мистецтва у коледжі.

Стрітер не перестав посміхатися, але зробив крок назад, на трохи безпечнішу відстань. Він змирився з тим фактом, що мусить померти, але це не означало, що він бажає, аби це трапилося сьогодні, та ще й від руки можливого втікача із закритого закладу для кримінальних божевільних «Джуніпер Гілл» в Агасті [196].

— Так, про що це ми тут говоримо? Ніби ви хтось на кшталт... ну не знаю... безсмертного?

— Вельми довго живучого, якщо точніше, — сказав Лядвио. — Що підводить нас, як мені здається, ближче до того, що я можу зробити для вас. Вам, певне, сподобалося б подовження життя.

— Чого досягти неможливо, я гадаю? — спитав Стрітер. Подумки він вираховував відстань до своєї машини, та як швидко він туди зможе добігти.

— Звісно, що можливо... за деяку ціну.

Стрітер, котрий свого часу чимало награвся в скребл, уже уявив собі літери прізвища Лядвио на фішках і встиг перетасувати їх.

— Грошима? Чи ми говоримо про мою душу?

Лядвио сплеснув долоням й заразом лукаво підкотив угору очі.

— Ніякої душі не знаю, як то примовка каже, поки вона мене не вкусить за гузно [197]. Ні, гроші — це єдина валюта, як воно віддавна заведено. П’ятнадцять відсотків від ваших прибутків впродовж наступних п’ятнадцяти років цілком мене влаштують. Без усякого агентського посередництва, як то у вас кажуть.

— Це розмір мого подовження? — зважував Стрітер зі щемкою пожадливістю ідею п’ятнадцяти додаткових років. Такий період здавався дуже довгим, особливо у порівнянні з тим, що він мав наразі попереду: шість місяців блювання, невпинне посилення болю, кома, смерть. Плюс стандартний некролог, у якому обов’язково буде фраза «після довгої й відважної боротьби з раком». Тощо і таке інше, як люблять повторювати у «Зайнфельді».

Лядвио підвів руки, виставивши долоні на рівні плечей, ніби казав: «Хтозна?»

— Можливо, й двадцять. Напевне сказати не можу: цього не вирахувати, як параметри запуску ракети. Але якщо ви очікуєте на безсмертя, то викиньтецюдумкусобізголови.Я торгую лише правдивими подовженнями. Це найкраще, що можу запропонувати.

— Мені таке годиться, — сказав Стрітер. Цей пан його розрадив, а якщо той потребує партнера для своєї клоунади, то й Стрітер готовий залюбки йому підіграти. До якоїсь межі, звісно. Так само усміхаючись, він простягнув руку понад ломберними столиком.

— П’ятнадцять відсотків, п’ятнадцять років. Хоча мушу вас попередити, що п’ятнадцять відсотків від зарплатні помічника менеджера банку навряд чи забезпечать вам сидіння за кермом «Ролс-Ройса». Хіба що «Гео» [198]та й то...

— Ще не всі на місці клепки, — перебив його Лядвио.

— Авжеж, безклепкий, — зітхнув Стрітер, прибираючи простягнуту було руку. — Містере Лядвио, дуже приємно було з вами поспілкуватися, ви подарували мені світло радості цього вечора, що, як я вважав, тепер уже не є можливим, і я сподіваюся, ви самі також отримаєте допомогу з вашими ментальними пробле...

— Замовкніть, дурний чоловіче, — перебив його Лядвио, і хоча усмішка його не щезла, приємного в ній тепер нічого не залишилося. Він раптом ніби виріс — дюйми на три щонайменше — і перестав здаватися таким опецькуватим.

«Це все освітлення,— подумав Стрітер. — Надвечірне світло здатне на такі трюки».А неприємний запах, який він раптом зауважив, це, либонь, не що інше, як повіви згорілого авіаційного пального, що їх приносить на цей гравійний майданчик з-поза сітчастого паркану легкий вітерець. Усе пояснювалося просто... проте він замовк, як йому було наказано.

— Чому чоловік або жінка потребують подовження? Ви хоч коли-небудь питалися в себе про це?

— Звичайно, аякже, — відгукнувся Стрітер дещо різкуватим тоном. — Я працюю в банку, містере Лядвио. В «Ощадно-позиковому банку Деррі». Люди просять у мене подовжень кредитів постійно.

— Тоді ви самі знаєте, що люди потребують подовжень,аби компенсувати нестачу,іншими словами, куцість чогось: короткі кредити, короткі члени, короткозорість тощо.

— Йо, такий цей куцохвостий світ.