Повна темрява. Без зірок

Він повернувся йти назад до машини і тоді побачив плакатик по той бік дороги. Спершу — можливо, через те, що очі в нього ще сльозилися, він прочитав напис на ньому як: ПОДОВЖЕННЯ ВОЛОССЯ. Потім проморгався й побачив, що насправді там написано: ПОДОВЖЕННЯ ВИПЛАТНЕ. А нижче, дрібнішими літерами: справедлива ціна.

Подовження виплатне, ціна справедлива. Звучить гарно і навіть має якийсь сенс.

На протилежному боці магістралі, перед сітчастим парканом, що огороджував територію окружного аеропорту, лежав гравійний майданчик. У годину пік там виставляли свої придорожні ятки чимало людей, бо там таки існувала можливість покупцеві з’їхати на узбіччя без того, щоб його дзьобнули в хвіст (тобто, якщо той діяв швидко і не забував при цім увімкнути сигнал повороту). Стрітер усе своє життя прожив у цьому маленькому мейнському містечку Деррі й упродовж багатьох років міг бачити, як люди тут продають свіжу городину навесні, качани кукурудзи й свіжі ягоди влітку та лобстерів майже цілорічно. Один божевільний стариган, знаний на прізвисько Сніговик, завжди тут панує рано навесні, продаючи загублені кимсь узимку і знайдені ним під час відлиг різні цяцьки. Багато років тому Стрітер був купив у того старого цілком пристойну на вигляд м’яку ляльку, з наміром подарувати її своїй доні Мей, котрій тоді було чи то два, чи три рочки. Тоді він зробив помилку, розповівши Дженет, що придбав її у Сніговика, і дружина змусила його викинути ту ляльку геть.

— Ти гадаєш, ніби ми можемо просто прокип’ятити цю річ і таким чином знищимо всіх мікробів? — запитала вона. — Іноді я дивуюся, як може в цілому розумний чоловік бути таким дурником.

Авжеж, рак нікого не дискримінує, коли дістається до мозку. Хай хоч розумний, хоч дурний, а він уже був майже готовий, скинувши з себе спортивну форму, вийти з цієї гри.

На тому місці, де зазвичай колись був розкладав свої скарби Сніговик, зараз стояв ломберний столик. Опецькуватого чоловічка, що сидів за ним, притіняла від надвечірнього сонця велика, жовта, якось так, ніби хтиво, скособочена парасоля.

Стрітер цілу хвилину простояв перед своєю машиною, він уже ледь було знову не сів за кермо (опецькуватий чоловічок його не помічав; схоже було, той задивився на екран маленького портативного телевізора), а тоді в ньому пересилила цікавість. Він поглянув в обидва боки на дорогу, жодної машини не побачив — Подовження Гаррис-авеню, як і годилося, було мертвим цієї години, усі постійні пасажири місцевих авіаліній уже обідають по домівках, сприймаючи власний позараковий стан як щось гарантовано забезпечене — і перейшов чотири порожні смуги магістралі. Його худюща тінь, Привид Майбутнього Стрітера, сунула за ним.

Опецькуватий чоловічок звів на нього очі.

— О, вітаю, — промовив він. Перш ніж опецьок вимкнув телевізор, Стрітер встиг помітити, що той дивився «За лаштунками» [193] .— Як наші справи цього вечора?

— Ну, нічого не знаю щодо ваших, але мені краще, — відповів Стрітер. — Трохи запізно для торгівлі, чи не так? Вельми млявий тут рух після години пік. Задвірки аеропорту, та ви й самі це знаєте. Фактично ніхто не проїздить, окрім рідких вантажівок. Пасажири користуються Вітчем-стрит [194].

— Авжеж, — кивнув опецькуватий чоловічок, — але, на жаль, бюрократи з відділу зонування проти того, щоби такі маленькі придорожні бізнеси, як от мій, розташовувалися по людний бік аеропорту. — Він ще похитав головою на несправедливість цього світу. — Я збирався закритися о сьомій та й вертати собі додому, але мав передчуття, що може з’явитися ще один клієнт.

Стрітер подивися на столик, не побачив там жодної речі на продаж (якщо в пропозицію не входив телевізор) і усміхнувся.

— Навряд чи я можу бути тим вашим очікуваним клієнтом, містере...

— Джордж Лядвио, — назвався опецьок, підводячись, і простягнув відповідно пухку долоню.

Стрітер з ним поручкався.

— Дейв Стрітер. Але я дійсно не можу бути вашим клієнтом, бо жодного уявлення не маю, що саме ви продаєте. Спершу мені взагалі привиділося, ніби на вашій об’яві написано «подовження волосся».

— Ви бажаєтеподовжити собі волосся? — перепитав Лядвио, критично його оглядаючи. — Я питаюся, бо, здається, воно у вас насправді починає рідшати.

— А невдовзі й зовсім вилізе, — зауважив Стрітер. — Я на хіміотерапії.

— Ой, пане. Вибачаюся.

— Нічого. Хоча який може бути сенс у тій хіміотерапії, коли...

Він знизав плечима. Як дивно легко розповідати про такі речі незнайомцеві, чудувався він. Навіть власним дітям він не міг цього розказати, хоча Дженет усе знала, звісно.

— Шансів небагато? — спитав Лядвио. У його голосі звучало щире співчуття — не більше й не менше, — і Стрітер відчув, як на очі йому навертаються сльози. Він жахливо соромився плакати перед Дженет, і траплялося таке з ним усього двічі. Тут же, перед незнайомцем, це здавалося цілком нормальним. Однак він витяг із задньої кишені хустинку й утер нею сльози. Невеличкий літак заходив на посадку. Його силует проти призахідного сонця скидався на рухоме розп’яття.

— Шансів ніяких, судячи з того, що я чую, — промовив Стрітер. — Тож я й гадаю, що хіміотерапія, це як... ну, не знаю...