Остання любов президента

Я киваю, а в голові галопом мчать думки-здогадки, намагаючись підказати причину цього візиту і попереднього обшуку. Пригадуються мені й конверти, які я так пізно прибрав зі стола. Якщо вже й так, то це єдине і найвагоміше відхилення від правил. Від правил, за якими, як мені здається, ніхто не живе і не працює.

— Ви знаєте, я ніколи не переслідував нічиїх інтересів. — Намагаюся, щоб голос мій лунав як можна переконливіше та самовпевненіше. — Є речі, які мені важко пояснити... Але я вам обіцяю, що в майбутньому буду значно відповідальнішим...

— Та облиште, — махає рукою майор Свєтлов. — Я ж ні в чому вас не звинувачую. У мене лише кілька запитань. Та й то радше для себе, щоб краще вас зрозуміти. Адже ви зараз чекаєте дитину?

— Двійню.

— Ваша дружина чарівна. Але ці ваші поїздки з нею Великою Об’їзною... — Він розводить руками. — Я цього не розумію.

— Але ж я не на службовій машині.

— Дякувати Богу! — всміхається він. — Але навіщо вам це?

— Ви знаєте, — переходжу я на інтимний шепіт та, цілком машинально, кидаю погляд на двері, немов перевіряючи, чи зачинені вони, — жінка чомусь зацікавилася проститутками. Сам не знаю чому. Але з вагітними не сперечаються. Кажуть, що жінки під час вагітності стають несповна розуму.

— Дружина? Гм... — Майор знизує плечима. — Ви, будь ласка, відмовте її від таких подорожей. До речі, власну машину вам також час міняти. Ви ж не маєте фінансових проблем.

— Не маю, — погоджуюсь я й відразу ж розумію, що його слова були натяком на ті самі конверти.

— Гаразд. — Майор Свєтлов підводиться і знову простягає мені руку. — Давайте дружити. Якщо виникнуть які-небудь питання, будь ласка, телефонуйте. — Він кладе на стіл візитівку.

— Може, кави? — із запізненням запитую я.

— Наступного разу, — відмовляється він.

Ця розмова не виходить з моєї голови до сьомої вечора. І в машині, поки водій везе мене з Печерська на Печерськ, я прокручую в пам’яті все сказане майором Свєтловим. Прокручую і залишаюся з одним і тим самим відчуттям — відчуттям незакінченості. Це була не розмова. Це була тільки її вступна частина. А сама розмова ще матиме продовження. У цьому можна було б не сумніватися.

Щойно заходжу додому, як дзеленчить телефон. У квартирі тихо, меблів ще поки небагато, і через це телефонний дзвінок голосно відлунює, мов м’ячик для пінг-понгу, перелітає з однієї кімнати в іншу.

— Можна Світланку? — питає жвавий жіночий голос.

— Хвилинку. — Я завмираю, прислухаючись до життя квартири. Тихо. Надто тихо.

— Світлано! — гукаю я.

Відповіді немає.

— Вона вийшла.

— Перекажіть їй, щоб вона зателефонувала до Жанни.

Я підходжу до вікна. Бульвар Лесі Українки загромаджений транспортом. Чудовий склопакет рятує мене від саундтрека цього нікчемного гамірного міського життя. Я хочу тиші, і от вона — тут. На тринадцятому поверсі. У самісінькому центрі міста, в Царському Селі.