Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Широкі етнографічні дослідження, проведені західними вченими, засвідчили наявність на певному етапі розвитку багатьох народів світу такої форми соціальної організації, основною функцією якої був саме розподіл (редистрибуція) надлишкової продукції. В англомовній літературі ця форма організації отримала назву «чіфдом», що дослівно означає «вождівство». Суть її механізму полягає в тому, що люди, які давали найбільшу кількість продукції для редистрибуції, значно підвищували свій престиж серед інших членів роду, а тим самим і престиж представленої ними генеалогічної лінії. Саме з таких здібних господарів вибирали лідерів, яким довіряли перерозподіл надлишкової продукції в рамках характерного для вождівства феномена — влади-власності[280].

Оскільки первісний світ розглядає успіхи лідерів як результат допомоги вищих сил, відбувалася сакралізація найбільш видатних з них. Причому вважалося, що сприяння духів поширюється не тільки на лідера, а й на його родичів та нащадків — генеалогічну лінію. З нерівності цих ліній виникав так званий «конічний клан», на вершині якого стояв сам сакралізований лідер, а ранги і статуси всіх інших визначалися ступенем генеалогічної близькості до нього. Тобто відбувалася обов’язкова фіксація та постійний поділ прямої та бічних ліній родинних зв’язків[281].

Таким чином, вождівство є прямим наслідком виникнення великої сім’ї і започатковується як форма перерозподілу надлишкового продукту, що виробляється в межах різних великосімейних колективів, а отже, є таким самим унікальним явищем у розвитку соціальної організації людства, як і велика сім’я.

Враховуючи універсальний характер описаних явищ, спробуємо розглянути під цим кутом зору величезний фактичний матеріал, накопичений археологами-славістами за останні десятиріччя. Відзначимо, що саме такий підхід дає змогу погодити досягнення різних дисциплін, створити несуперечливу концепцію соціального розвитку слов’ян. Як зазначено вище, вся система соціальної організації суспільства у додержавний період базувалася на фіксації генеалогічних зв’язків. Тому спробуємо розглянути археологічний аспект цієї проблеми на матеріалах планіграфії поселень.

Виявилось, зокрема, що на слов’янських поселеннях забудова, незважаючи на зовнішню хаотичність, підкорялася певній системі й регламентувалася чіткими правилами. Однак ці системи фіксувалися тільки на пам’ятках з повністю розкритою площею, яких було обмаль.

Уперше ці закономірності було виявлено внаслідок аналізу планування повністю розкопаного поселення Рашків І на Дністрі, що належить до культури Луки-Райковецької[282]. Тут було відкрито 80 жител, 30 з яких взаємно перекриваються. Чітка стратиграфія жител у поєднанні з керамічними комплексами дала змогу визначити на поселенні чотири будівельні горизонти.

Всі житла на поселенні поділяються на територіальні групи, що включають різночасові будівлі. У свою чергу, синхронні житла, що входять до груп, об’єднуються у підгрупи.